Єдине Дзеркало

У Таверні запала тиша, якої ще не було. Це була не тиша очікування, не тиша боротьби і не тиша спокою. Це була тиша повноти. Четверо подорожніх сиділи біля вогнища, і між ними не було простору. Вони були разом. Не як друзі чи союзники. А як чотири струни одного інструмента, що нарешті налаштовані в унісон.

Вони дивилися один на одного, і бачили не колишні ролі, а лише світло. У Вченому тепер була тиха сила Воїна. У Воїні — ніжна краса Поетеси. У Поетесі — щедра легкість Купця. А в Купці — мудра тиша Вченого. Їхні клітки зникли, і вони стали просторами, в яких вільно гуляв вітер.

Мовчання порушив Вчений. Але його голос був іншим — не сухим і аналітичним, а м'яким і сповненим дитячого подиву. Він звернувся до Аліфа, який, здавалося, був не людиною, а самою тишею, що набула форми.

— Аліфе... ми зрозуміли, як позбутися своїх кліток. Ми розбили свої ілюзії. Але хто ми тепер, коли ми вільні? І що це за місце... насправді?

Аліф посміхнувся своєю найглибшою посмішкою.

— Ви питаєте, хто ви, після того, як віддали все, що вважали собою. Це останнє питання. І відповідь на нього — це остання пісня цієї Таверни.

Він обвів їх поглядом.

— Ти, Вчений, шукав мудрість у Порожнечі. Ти, Воїн, шукав силу в Спокої. Ти, Поетеса, шукала красу в Любові. А ти, Купець, шукав багатство у Служінні. Ви думали, що це чотири різні шляхи. Але ви йшли до однієї вершини з чотирьох різних боків. І Порожнеча, і Спокій, і Любов, і Служіння — це лише різні імена для одного й того ж.

— Для Бога? — прошепотіла Лейла.

— Ви можете назвати це Богом, — відповів Аліф. — Або Абсолютом. Або Істиною. Або просто «Я Є». Це не має значення. Слова — це лише пальці, що вказують на Місяць. Не чіпляйтеся за пальці.

Він підвівся і став у центрі зали.

— Ви питали, хто ви. Ви — не ваш розум, не ваша воля, не ваші почуття і не ваші вчинки. Ви — це те Тихе, що спостерігає за усім цим. Ви — це Свідомість, у якій виникають і думки, і бажання, і почуття. Ви не відображення у дзеркалі. Ви — саме Дзеркало.

— А ця Таверна? — спитав Іскандер.

— Ця Таверна — це ваше власне Серце. Це єдине місце у Всесвіті, де ви можете зустрітися із собою. Вона не має стін, бо Серце безмежне. Вона існує поза часом, бо Серце живе лише у вічному «Зараз». Ви не приходили сюди. Ви завжди були тут. Просто ваші очі були заплющені.

Аліф простягнув руки, ніби обіймаючи їх усіх.

— На початку ви бачили лише свої проблеми. Потім ви стали дзеркалами один для одного, бачачи в іншому свої недоліки. А тепер настав час для останнього кроку. Треба зрозуміти, що існує лише Єдине Дзеркало.

Усе, що ви бачите — кожен камінь, кожна зірка, кожен із вас — це лише крихітний уламок цього Єдиного Дзеркала. І в кожному уламку, як би він не був спотворений, відбивається одне й те саме — первинне Світло, єдиний Лик. Всесвіт — це гра, в якій це Світло розбило себе на нескінченну кількість уламків лише для того, щоб зазнати радість від пошуку і впізнавання Себе в кожній частинці. Немає нікого, крім Нього. Ваш біль був болем від того, що ви забули, що ви — не просто уламок, а уламок, в якому живе ціле Дзеркало. Ваше звільнення настало тоді, коли ви перестали полірувати свій маленький уламок і дозволили Світлу крізь нього просто сяяти.

Коли Аліф говорив, стіни Таверни почали ставати прозорими. Четверо гостей дивилися один на одного і бачили вже не обличчя, а лише м'яке, золоте сяйво. І сяйво це було однаковим у всіх. Межа між ними, між їхніми тілами, між ними і вогнищем, між ними і стінами почала танути. На одну нескінченну мить вони перестали бути чотирма. Вони стали Одним. Вони відчули себе і каменем, і зіркою, і сльозою, і посмішкою.

Розмова закінчилася. Бо закінчилися ті, хто міг говорити. Залишилась лише тиха, любляча, всеохопна Присутність.

СВІТАНОК

Вони прокинулися від першого променя сонця, що торкнувся їхніх облич. Таверна знову стала звичайною. Були стіни, було згасле вогнище, були їхні тіла. Але світ був іншим. Або вони були іншими. Кожен колір був яскравішим, кожен звук — чистішим, кожна мить — повною.

Вони озирнулися. Аліфа ніде не було. Він зник, як зникає провідник, коли подорожні досягають мети. Вони зрозуміли: він ніколи й не був кимось окремим. Він був голосом їхньої власної глибинної мудрості, що набув форми, аби привести їх додому.

Вони вийшли з Таверни мовчки. Сонце сходило, заливаючи світ м'яким рожевим світлом. Вони підійшли до роздоріжжя, звідки починалися чотири шляхи в різні боки світу.

Вони зупинилися і подивилися один на одного востаннє. У їхніх поглядах було все: вдячність, любов, розуміння і прощання. Їм не потрібні були слова. Їхня спільна пісня була доспівана.

Вчений повернув на свою стежку. Він не пішов писати книги. Він пішов, щоб просто бути, і його мовчання буде вчити більше, ніж тисячі слів.

Воїн повернув на свою. Він не пішов завойовувати. Він пішов, щоб сісти під деревом у центрі ворогуючого міста, і його спокій припинить війну.

Поетеса пішла своєю дорогою. Вона не пішла шукати красу. Вона пішла, щоб просто жити, і кожен її подих, кожен її крок стануть найпрекраснішим віршем.

Купець пішов своєю. Він не пішов заробляти. Він пішов, щоб мовчки садити сади в пустелях, і його щедрість нагодує тисячі.

Вони розійшлися. Чотири світла пішли у світ, щоб світити.

А Таверна Забутих Дзеркал знову стала невидимою. Вона стоїть і чекає. Чекає на наступного подорожнього, чия душа втомиться від ігор і наважиться поставити головне питання. Чекає на того, хто несе в собі нестерпну спрагу.

Чекає на тебе.