Розбита Чаша

Найважче доводилося Вченому. Він, чий розум був найгострішим інструментом, тепер відчував його як знаряддя тортур. Він спостерігав за Іскандером і Лейлою, і він розумів. Він бачив логіку їхніх трансформацій. Він міг би написати трактат про силу відпускання волі та про діалектику безумовної любові. Він розклав їхні прозріння на досконалі формули. Він створив бездоганну карту їхніх шляхів.

І ця карта робила його ще нещаснішим. Бо він стояв на початку шляху, тримаючи в руках ідеальну карту, і не міг зрушити з місця. Його знання про спокій не давало йому спокою. Його розуміння любові не робило його люблячим. Він став експертом з води, помираючи від спраги.

Врешті-решт, його відчай прорвався. Він підійшов до Аліфа, який перебирав сухі трави, і в його голосі вже не було гордині, а лише погано приховане благання.

— Я зробив усе, що ти сказав! — випалив він. — Я тримав у думках порожнечу. Я медитував над нею. Я осягнув її концепцію. Я зрозумів шлях Воїна — це апофатичне не-діяння. Я зрозумів шлях Поетеси — це трансценденція форми. Я все зрозумів! Я бачу будову всіх наших кліток! Чому ж я досі у своїй?!

Аліф підняв на нього погляд, і в ньому була глибока, безмежна жалість.

— Бо ти збудував собі нову, найдосконалішу клітку. Клітку під назвою «Я все зрозумів».

Вчений остовпів.

— Ти не звільнив свою чашу, — вів далі Аліф, і його голос був тихим, як шепіт. — Ти просто вилив з неї старе вино і наповнив новим, ще більш п'янким і небезпечним. Вином духовної гордині. Ти наповнив свою порожнечу концепцією порожнечі. Ти пишаєшся тим, що розумієш смирення. Ти прив'язаний до своєї ідеї про свободу. Ти не спалив свої книги. Ти просто написав у голові нову, найголовнішу книгу: «Як досягти просвітлення». І ти перечитуєш її знову і знову, дивуючись, чому краєвид за вікном не змінюється.

Аліф відклав трави і підійшов до Вченого впритул.

— Останню книгу, яку ти мусиш спалити, найважче помітити. Бо її автор — ти сам. І написана вона невидимим чорнилом твого розуму. Ти ніколи не ввійдеш у річку, доки будеш стояти на березі, вивчаючи науку про течію. Ти мусиш стрибнути.

— Але я боюся! — вперше в житті визнав Вчений. — Я боюся відпустити єдине, що в мене є, — мій розум, моє розуміння!

— Я знаю, — сказав Аліф. — Тому що цей стрибок — це смерть. Смерть того, ким ти себе вважаєш.

Вчений повернувся на своє місце. Його світ руйнувався. Усе його життя, уся його ідентичність були побудовані на силі його інтелекту. І тепер йому казали, що саме ця сила і є його тюремником. Він подивився на порожню глиняну чашу в своїх руках. Символ його пошуку. Його надії. Його прокляття. Він тримав її, і раптом відчув нестерпну огиду. Не до Аліфа. Не до світу. До самої чаші. До цього вічного, ненаситного прагнення її чимось наповнити: знаннями, концепціями, навіть самою порожнечею.

Його руки затремтіли. У пориві раптового, неконтрольованого, чистого відчаю він розтиснув пальці.

Чаша впала на кам'яну підлогу Таверни.

ДЗЕНЬК!

Звук був коротким, різким і неймовірно гучним у всеохопній тиші. Він розколов повітря і вдарив у самісіньке серце кожного, хто був у залі.

Вчений дивився на глиняні уламки на підлозі. Його чаша. Його шлях. Його символ. Розбитий. Знищений.

І в тиші, що настала після дзвону, він уперше відчув її. Справжню. Не концепцію, не ідею, не філософію. А просто тишу. Його розум, що втратив свій об'єкт, свою вічну мету «наповнення чаші», зупинився. Він не намагався нічого аналізувати. Не намагався зрозуміти.

Він просто був. Дивився на уламки. І нічого не думав.

Він повільно підвів очі на Аліфа. В його погляді більше не було ані гордині, ані відчаю. Лише безмежне, дитяче здивування. Він розкрив рота і сказав два найважчих і найправдивіших слова у своєму житті.

— Я... не знаю.

Аліф посміхнувся своєю ледь помітною, теплою посмішкою.

— Тепер знаєш.

Третій камінь був відшліфований. Або, точніше, розбитий на друзки, щоб крізь уламки нарешті пробилося світло. І Юсуф, Купець, дивився на все це з широко розплющеними очима. Воїн знайшов силу в бездіяльності. Поетеса — красу в потворності. А Вчений — мудрість у незнанні. Усе в цьому місці було протилежним до законів його світу. Він залишився останнім, хто тримався за логіку. І він відчув, як підлога Таверни починає повільно зникати у нього з-під ніг.