Чотири Дзеркала

Минули дні. А може, роки. У Таверні Забутих Дзеркал час не плив, а стояв, наче глибока, темна вода. Четверо гостей більше не були просто гостями. Вони стали частиною її тиші, частиною її очікування. Кожен із них вів свою мовчазну війну.

Вчений сидів у кутку, тримаючи в руках порожню глиняну чашу. Він намагався відчути її порожнечу, але його розум, як і раніше, заповнював її тисячами думок: аналізом, сумнівами, спогадами про спалені книги. Його порожнеча була гучною.

Воїн, Іскандер, стояв біля вікна, дивлячись на дорогу, але не бачачи її. Його м'язи, що звикли до напруги бою, зводило від бездіяльності. Він знову і знову уявляв собі листок, що пливе за течією, і щоразу його воля здіймалася, щоб втрутитися, щоб спрямувати, щоб перемогти. Його спокій був бурею, замкненою в клітці.

Поетеса, Лейла, тримала зів'ялу квітку. Вона намагалася знайти в ній красу, але її серце, виховане на досконалих образах, плакало за втраченими пелюстками. Вона намагалася написати оду її правді, але з-під її пера виходила лише елегія про смерть. Її любов була сумом.

Купець, Юсуф, сидів, відвернувшись від усіх. Він раз по раз оглядав свої руки, і йому ввижався бруд чужих ніг. Його гординя, відточена роками угод і наказів, була для нього дорожчою за будь-який спокій. Його смирення було нестерпним приниженням.

Вони сиділи в одній залі, але кожен був ув'язнений у власній невидимій камері. Тишу порушив Юсуф. Він не витримав.

— І довго ми будемо грати в ці ігри? — промовив він, звертаючись до всіх і ні до кого. — Один дивиться в порожню посудину, ніби там скарб. Інший завмер, як статуя. Третя оплакує бур'ян. Це божевілля.

— Це не божевілля, а шлях, — відповів Вчений, не відриваючи погляду від чаші. — Кожен із нас має своє завдання. Хоча, зізнаюся, дивитися на листок видається мені менш продуктивним, ніж осягнення порожнечі.

— Осягнення порожнечі? — пирхнув Іскандер, обернувшись. — Сидіти склавши руки — це не осягнення, а слабкість! Краще вже дивитися на листок, ніж на власну бездіяльність. Принаймні, в цьому є дисципліна. А от плакати над мертвою квіткою... — він зневажливо подивився на Лейлу, — це вже точно марна трата і сил, і часу.

— Ви нічого не розумієте! — з болем вигукнула Лейла. — Любов і краса — це найвища дисципліна! Це те, що відрізняє нас від каміння! А не ваші порожні чаші, нерухомі погляди чи... — вона з огидою глянула на Юсуфа, — брудні справи.

Вони дивилися один на одного: Вчений з інтелектуальною зверхністю, Воїн із силовим презирством, Поетеса з естетичною огидою, а Купець з матеріалістичним цинізмом. Кожен бачив в іншому лише відображення власної обмеженості.

І тут у тишу втрутився голос Аліфа. Він стояв у центрі, і його голос був спокійним, але різав, наче скло.

— Нарешті. Справжня робота почалася.

Вони здивовано подивилися на нього.

— Ви думали, що ваші завдання — це сидіти наодинці зі своїми іграшками? З чашею, листком, квіткою чи гординею? О, ні. Це був лише перший крок. Щоб ви побачили стіни своєї в'язниці. А тепер ви маєте побачити, що ключ від неї — у вашому сусідові.

Він обвів їх поглядом.

— Ця Таверна називається «Таверна Забутих Дзеркал» не випадково. Спочатку я був вашим дзеркалом. А тепер ви стали дзеркалами один для одного.

Він звернувся до Вченого:

— Ти дивишся на Воїна і бачиш безглузду силу, бо твій розум зневажає все, що не може пояснити. Але саме його шляху до спокою бракує твоїй гучній порожнечі.

Потім до Воїна:

— Ти дивишся на Поетесу і бачиш сентиментальну слабкість, бо твоя сила боїться всього, що не можна підкорити. Але саме її вмінню відчувати бракує твоїй закам'янілій душі.

Потім до Поетеси:

— Ти дивишся на Купця і бачиш грубу приземленість, бо твоя любов до прекрасного боїться торкнутися землі. Але саме його завдання — служити без вигоди — є тією любов'ю, яку ти шукаєш.

І нарешті, до Купця:

— А ти дивишся на них усіх і бачиш божевільних, що займаються марницями, бо твій розум усе вимірює зиском. Але саме в їхній «непрактичності» приховане те багатство, якого ти не можеш купити.

Аліф замовк, і тиша, що настала, була іншою. Вона була живою, напруженою, сповненою сенсу.

— Недолік, який ви бачите в іншому, — це лише тінь від вашої власної клітки. Раз по раз ви будете битися об стіни один одного. Ваші гордині, ваші переконання, ваші страхи — все це буде стикатися і руйнуватися. І це добре. Бо ця Таверна — це жорно. І ви в ній — каміння. І ви будете тертися один об одного доти, доки не зітрете всі гострі кути, доки не станете гладкими, доки не перетворитеся з каміння на пил.

Він знову подивився на вогонь.

— Або на чисті, прозорі дзеркала, в яких відбиватиметься не ваша окрема істина, а одне-єдине Світло. Тепер розмовляйте. Або мовчіть. Але знайте: віднині кожен із вас — це шлях для іншого.