До Таверни Забутих Дзеркал неможливо потрапити навмисне. Шляхи до неї не нанесені на пергамент, а вплетені у тканину відчаю та спраги. Не ногами її знаходять, а серцем, що втомилося битися в такт із повсякденною метушнею
Не очима бачать, а тишею, що настає, коли замовкають усі внутрішні голоси.
Першим прийшов Вчений.
Він не йшов — він ніс себе, наче безцінний, крихкий манускрипт. Під пахвою він тримав оберемок сувоїв, і кожен крок його був виважений, наче теза в науковому трактаті. Його погляд був гострим, звиклим розтинати світ на категорії та поняття. Він прийшов сюди, бо його знання, що сягали від руху зірок до життя комахи, мали одну-єдину прогалину — знання про те, що лежить за межами знань. І він прийшов, щоб заповнити її.
На порозі Таверни його зустрів Аліф.
Він не був схожий на мудреця з легенд. Без довгої бороди, без пронизливого погляду. Він просто був. У його руках була звичайна глиняна чаша — груба й недосконала. Він не спитав Вченого, хто він і звідки. Він лише мовчки дивився на сувої, а тоді спокійно промовив:
— Ти приніс так багато води, подорожній. Але де твоя спрага?
Вчений, задоволений можливістю нарешті говорити, відповів з гордістю, що ледь ховалася за смиренним тоном:
— Я — вмістилище знань. Мій розум — це бібліотека, де зібрані думки мудреців від сотворіння світу. Я прийшов, бо кажуть, ти знаєш те, чого не написано в книгах. Я готовий прийняти цю істину.
Аліф повільно простягнув йому свою порожню чашу.
— Ти прийшов по краплю істини, щоб додати її до свого океану знань. А я тут, щоб навчити тебе: аби вмістити одну краплю, спершу треба висушити цілий океан.
— Знання — це світло! — заперечив Вчений. — Чим його більше, тим менше темряви. Мої книги — це маяки!
— Ти так довго дивився на маяки, що осліп і почав вважати темрявою все, що знаходиться за межами їхнього світла, — тихо відповів Аліф. — Твоя проблема не в темряві. Твоя проблема у повноті.
Він підняв чашу вище.
— Ця чаша цінна не глиною, з якої зроблена, а своєю порожнечею. Бо лише порожне може бути наповнене. Твій розум переповнений. Ти не слухаєш, а порівнюєш. Ти не бачиш, а впізнаєш. Ти прийшов не вчитися, а підтвердити те, що вже знаєш.
Вчений насупився. Його інтелект, звиклий до будь-яких диспутів, шукав контраргумент.
— Але як можна відкинути мудрість віків? Це ж фундамент!
— Ти сплутав фундамент із самою будівлею, — сказав Аліф. — Ти збудував такий міцний фундамент, що на ньому не лишилося місця для дому. Тепер я покажу тобі іншу річ.
Аліф провів рукою по стіні Таверни, і на ній проступило старе, ледь затьмарене дзеркало.
— Подивись. Що ти бачиш?
— Я бачу себе. І тебе. І вхід до Таверни, — відповів Вчений, трохи здивований простотою питання.
— Правильно. А тепер уяви, що це дзеркало повністю завішане тисячами прекрасних портретів: мудреців, пророків, царів. Воно буде неймовірно цінним, чи не так? На ньому будуть усі обличчя світу. Але якого обличчя на ньому не буде?
Вчений мовчав, починаючи розуміти.
— На ньому не буде твого обличчя, — вів далі Аліф. — Твій розум — це таке дзеркало. Воно завішане цитатами, концепціями та чужими думками. Воно відображає все, що завгодно, крім того, хто дивиться. Ти знаєш імена всіх зірок, але не знаєш імені тиші у власному серці. Ти можеш пояснити закони світу, але не можеш пояснити, хто ти є, коли зникають усі слова.
Аліф знову взяв у руки глиняну чашу.
— Повертайся у світ. Знайди найвищу гору і розпали багаття зі своїх сувоїв. Не для того, щоб знищити їх, а щоб зігрітися їхнім теплом, яке ти ніколи не помічав, читаючи літери. І коли останній сувій перетвориться на попіл, а вітер розвіє його, посидь у тиші. Прислухайся до того, що народиться у твоїй порожнечі. Тоді повертайся.
Він вклав порожню чашу в руки Вченого.
— Повернешся, коли вона здасться тобі ціннішою за всі твої книги. Бо лише порожній може пізнати повноту. І лише в чистому дзеркалі можна нарешті зустріти себе.
Вчений стояв нерухомо. Чаша в його руках здавалася важчою за всі сувої, які він коли-небудь тримав. Стіни його інтелектуальної фортеці вперше в житті дали тріщину, і крізь неї подув холодний, невідомий вітер свободи.