Ключ старого Опанаса

Повернувшись додому, я застала Бальтазара, який намагався навчити домовика магічним пасам.

— Хлопці, збирайтеся! — вигукнула я. — Ми знаємо, де ворог. Але витягти дівчину з дзеркала буде непросто. Бальтазаре, готуй свої магічні кігті. Домовику, нам знадобиться найміцніший полиновий дим, який ти тільки можеш розвести. Ми йдемо на штурм кузні, але робити це треба вночі, коли Дзеркальна Діва найсильніша, але й найвразливіша до сонячного світла, яке ми імітуємо моєю магією.

Ніч дихала лютим морозом, коли ми втрьох наблизилися до хати коваля. Сніг під ногами вже не рипів, а стогнав від холоду. Підготовка була серйозною: у моій сумці лежали мішечки з полином, срібне зілля та старовинне дзеркальне сито.

— Я перший, — прошепотів Бальтазар.

Він чорною тінню метнувся до стіни, зачепився кігтями за підвіконня і зазирнув у кімнату Катрі. Повернувшись через хвилину, він настовбурчив шерсть:

— Лежить нерухомо, очі розплющені, дивиться в стелю. То не сон, Ірино. То очікування.

Ми тихо постукали в бічні двері. Світлана та коваль чекали на нас — вони були бліді як смерть, але трималися. Батько Катрі стискав у руках важкий молот, хоч і розумів, що проти такої сили залізо може не допомогти. Вони впустили нас, і ми потайки пройшли до дівочої світлиці.

— Починаємо, — скомандувала я.

Домовик швидко розпалив у кадильниці полинову суміш, заповнюючи кімнату густим сизим димом. Я стала перед дзеркалом, завішеним чорним, і різким рухом зірвала тканину.

— Силою світла і живого слова, покажи правду! — вигукнула я, бризнувши срібним зіллям на скло.

Поверхня дзеркала на мить стала прозорою, як вікно. Ми всі ахнули: там, у нескінченному темному коридорі задзеркалля, ми побачили справжню Катрю. Вона була боса, у розірваній сорочці, бігала від однієї невидимої стіни до іншої, плакала й відчайдушно гатила кулаками по склу з того боку. Вона бачила нас, кричала «Мамо! Тату!», але жодного звуку не долітало.

Раптом Катря, що лежала на ліжку, підхопилася. Її обличчя скривилося, а очі спалахнули люттю.

— Досить! — крикнула вона, і цей голос змусив шибки у вікнах затремтіти.

Сутність виявилася набагато сильнішою, ніж я сподівалася. Вона викинула вперед руку, і потужна хвиля холодної енергії вдарила мене в груди, буквально випхнувши з кімнати в сіни. Домовик відлетів у куток, а Бальтазар ледь встиг відскочити.

Сутність миттєво змінила тактику. Побачивши на порозі переляканих батьків, вона впала на коліна і заридала справжніми дівочими сльозами.

— Мамо! Тату! Що вони зі мною роблять?! Хіба ви не бачите, що це я, ваша Катруся?! — вона простягнула до них руки, дрижачи всім тілом. — Як ви могли привести в дім цю жінку, щоб вона мене мучила? Вона хоче вбити мене перед самим весіллям! Невже ви мені не вірите? Невже ви вірите коту і відьмі більше, ніж власній доні?

Це було зіграно так геніально, що серце Світлани не витримало. Вона кинулася до доньки, обіймаючи її, хоча я бачила, як тінь «Катрі» в цей момент переможно посміхнулася мені через плече матері. Коваль подивився на мене важким поглядом, у якому читався розпач.

Нам довелося піти. Ми поверталися до своєї хатини в повному мовчанні. Сніг засипав наші сліди, а на душі було важко, як ніколи.

— Ми програли цей раунд, — буркнув Бальтазар, нервово смикаючи хвостом.

— Ні, — тихо відповіла я. — Батьки лише зробили вигляд, що повірили їй. Я бачила очі коваля. Вони просто злякалися, що сутність уб’є фізичне тіло Катрі, якщо ми продовжимо тиснути прямо зараз. Вони затаїлися, щоб врятувати доньці життя.

Домовик сів на ганку нашої хати й похитав головою:

— Вона хитріша за лисицю. Вона знає, що церква — це її останній крок. Нам треба вигадати щось таке, чого вона не очікує. Весілля вже за три дні.

Я зайшла в хату й подивилася на свою смарагдову сукню. Часу лишалося зовсім обмаль, а сутність тепер була насторожі.

Я не звикла відступати, але випадок із Катрею став для мене холодним душем. Сидячи на кухні й спостерігаючи, як домовик засмучено розправляє свої нові серветки, я зрозуміла: щоб розбити замок, треба знати, хто його викував.

— Бальтазаре, — покликала я кота, який нервово вилизував лапу, — сутність занадто міцно сидить у тілі. Вона знає мої методи. Але вона боїться того дзеркала, бо воно було її в’язницею. Нам треба знати, чиїх рук це робота. Ганна казала, що дзеркало знайшли на горищі в діда коваля.

— Старий Опанас... — озвався домовик, примостившись на краєчку стільця. — Я пам'ятаю його. Він був не просто ковалем, він був «замовлявником». Кажуть, він вмів заковувати в залізо не тільки метал, а й лихі думки. Але він помер задовго до того, як ти тут оселилася.

Я не стала чекати ранку. Піднявшись на горище власної хати, я підійшла до важкої скрині моєї бабусі Магдалени. Серед пучків сухої трави та старих сувоїв я шукала «Книгу Перехресть» — щоденник, куди Магдалена записувала всіх сильних майстрів та відьом нашої округи.

Гортаючи жовті сторінки, я нарешті знайшла запис, зроблений понад сорок років тому. Рука бабусі була твердою, а чорнило — густим:

«12 грудня. Опанас-коваль знову приходив. Просив поради. Каже, що викував раму для дзеркала з метеоритного заліза, щоб спіймати Марево, яке забирає вроду в дівчат. Я дала йому срібні ланцюги та замовні знаки. Він зачинив істоту всередині, але попередив: якщо хтось із його роду подивиться в те скло на повний місяць і проллє сльозу — ланцюги падуть».

— Ось воно! — вигукнула я. — Це не просто дзеркало, це пастка Опанаса. І зачинив він там не просто духа, а Дзеркальне Марево.

Я зрозуміла, чому сутність так вчепилася в Катрю. Вона чекала десятиліттями, поки спадкоємиця Опанаса — його власна онука — не зробить помилку. Сльоза Катрі під час ворожіння стала ключем, який відімкнув замок.