Дзеркальна Діва

Сани м’яко зупинилися біля нашої хвіртки. У вікнах хатини вже миготіло затишне світло — домовик таки затопив піч і, судячи з диму з комина, вже грів чайник.

— Дякую, Степане! Хай Бог береже твій дім! — я зіскочила на сніг, підхоплюючи Бальтазара.

— І вам здоров’я, пані Ірино! Як що треба буде — тільки гукніть! — Степан махнув рукою і розвернув коня.

Ми рушили до дверей. Я відчувала, як затишок рідної оселі кличе нас, але разом із тим у морозному повітрі відчувався тонкий, ледь помітний запах чужої, дзеркальної магії. Треба було добре підготуватися. Ми завалилися до хати разом із хмарою пари та колючого снігу. Домовик уже стояв у сінях, вперши руки в боки, готуючись прочитати нам лекцію про те, що «пристойні відьми поночі не вештаються», але, побачивши наші задоволені обличчя та купу пакунків, лише зацікавлено шмигнув носом.

— Ну, нарешті! Я вже думав, вас там снігова королева в полон взяла, — пробурмотів він, прискіпливо оглядаючи Бальтазара, який витрушував сіно з вух.

— Не бурчи, господарю, ми з гостинцями! — засміялася я і, роздягнувшись, виставила на стіл яскраві згортки. — Це тобі, за те, що хату беріг.

Коли я розгорнула папір і дістала новенькі шкіряні чобітки та білосніжні серветки з вишивкою, домовик аж занімів. Його маленькі ручки тремтіли, коли він торкався м’якої шкіри. Він миттю натягнув взуття і почав дріботіти по столу, прислухаючись до новенького рипіння, а потім дбайливо розклав серветки під хлібницею. Його образи розвіялися, як ранковий туман. Бальтазар тим часом не втрачав часу: він витяг свій темно-синій оксамитовий бант і став перед дзеркалом, намагаючись зрозуміти, як його причепити, щоб виглядати максимально пафосно.

Але свято тривало недовго. Щойно ми сіли за стіл вечеряти гарячим борщем, я розповіла домовику про зустріч зі Світланою та про порожнє дзеркало нареченої. Атмосфера в хаті вмить змінилася. Домовик перестав милуватися чобітками, а Бальтазар відклав свій бант.

— Порожнє дзеркало — це поганий знак, Іринко, — тихо сказав домовик, серйозно дивлячись на вогонь у печі. — Це значить, що хтось вихопив душу дівчини, поки та в дзеркало на святки дивилася. У таку пору дзеркала — це не скло, а розчинені двері.

Я відчула, що не можу чекати ранку. Мені потрібно було знати, з чим ми маємо справу.

— Бальтазаре, допоможи мені. Треба зазирнути в «простір між світами».

Ми підготували дзеркало, поставивши по боках дві чорні свічки. Бальтазар сів поруч, поклавши лапу на край столу — він був моїм «якорем», щоб я не загубилася в лабіринтах задзеркалля. Я зосередилася, вдивляючись у глибину скла, поки власне відображення не почало розмиватися. Замість моєї кімнати в дзеркалі проступили обриси кімнати в будинку коваля. Я побачила Катрю. Вона сиділа на ліжку, нерухома, наче статуя. Але її тінь на стіні жила своїм життям: вона здригалася, вигиналася і мала довгі, гострі пальці, яких не було в дівчини.

Раптом Катря в дзеркалі різко повернула голову в мій бік. Її очі на мить спалахнули холодним синім полум’ям, і я відчула такий мороз, що свічки на моєму столі миттєво згасли.

— Вона помітила нас! — шикнув Бальтазар, вириваючи мене з трансу.

Я важко дихала, серце калатало в грудях.

— Це не привид і не звичайний дух, — прошепотіла я, витираючи холодний піт. — Це Дзеркальна Діва. Вона приходить лише тоді, коли дівчата масово відкривають портали й не закривають їх. Вона чекає весілля, бо вінчання в церкві навічно прив’яже її до нашого світу. Якщо вона скаже «так» перед вівтарем, справжня Катря назавжди залишиться по той бік скла, а ця істота стане живою жінкою.

— Значить, у нас тиждень, — похмуро підсумував домовик, поправляючи свій новий рушник-чалму. — Треба викурити цю заразу з доньки коваля, поки вони не обмінялися обручками.

Я кивнула, дивлячись на свою нову смарагдову сукню. Тепер я знала, що на це весілля я піду не святкувати, а битися за душу людини.

Ранок настав занадто швидко. Мороз за ніч ще дужче розперезався, розмалювавши вікна такими густими візерунками, що крізь них майже не пробивалося світло. Я прокинулася від неймовірного аромату — домовик, сяючи новими чобітками, заварив своєї фірмової «кріпкої» кави з додаванням дрібки меленого кореня дикого цикорію та якоїсь таємної спеції, від якої сон злітав, як рукою зняло.

— Пий, Іринко, — поважно мовив він, підсувуючи мені велике горнятко. — Тобі сьогодні ясна голова знадобиться. Бальтазар уже свій бант тричі перевірив, хоч ми його з собою й не беремо.

Кіт, почувши це, лише незадоволено смикнув хвостом, доїдаючи вершки зі своєї мисочки.

— Я залишаюся на господарстві тільки тому, що хтось має охороняти наші запаси від твоїх апетитів, — кивнув він на домовика. — Але, Ірино, будь обережна. Дзеркальна Діва — це не просто привид, це відображення наших страхів. Не дивись їй прямо в зіниці.

Я швидко зібралася, накинула кожушок і рушила в село. Дорога до хати коваля була вже добре протоптана — люди часто ходили до кузні. Сама хата стояла трохи осторонь: велика, добротна, з високим кам’яним підмурком. З боку кузні долинав звичний дзвін молота — батько Катрі вже працював, намагаючись за роботою сховати свою тривогу за доньку. Я постукала. Двері відчинила Світлана. Побачивши мене, вона ледь помітно видихнула, хоча в очах все одно читалися напруга й очікування.