Порожнеча в дзеркалі

За вікном панувала справжня карпатська зима — люта, біла й нещадна. Мороз тиснув під -20°C, і старі сосни під вагою снігу схилялися до самої землі, наче в глибокому поклоні. Але всередині моєї хатини панував інший світ. Світ, де пахло сухою лавандою, дровами, що весело тріщали в каміні, і — найголовніше — свіжоспеченим домашнім хлібом.

Я витягла з печі рум’яну паляницю, і по кухні розлився такий аромат, що навіть мертвого змусив би зажадати скоринки.

— Ну що, ділитимете місце, чи мені вас обох на мороз виставити? — запитала я, обернувшись до печі.

Там відбувалася щоденна «битва за територію». Бальтазар, розпластавшись найтеплішим боком на печі, намагався витиснути домовика. Домовик, у свою чергу, вперся п’ятами в бік кота, намагаючись відвоювати собі хоча б клаптик цегли.

— Він зайняв мій улюблений куток! — пропищав домовик, надувши щоки. — Я тут триста років гріюся, а цей оброслий ґудзик вважає, що його хвіст має пріоритет!

— Це місце було вільне, поки я не зрозумів, що тут дує менше, — ліниво відгукнувся Бальтазар, навіть не розплющуючи очей. — І взагалі, я — священна тварина. Грій мене, смертний.

Я зітхнула й поклала хліб на стіл, накривши його чистим рушником. Наближалися святкові вечори — час, коли межа між світами стає тонкою, як цибулеве лушпиння.

— Слухайте, хлопці, — сказала я, витираючи руки об фартух. — Скоро Святки. Я от подумала... а чи не поворожити мені? Ну, знаєте, по-старому, як дівчата роблять. На дзеркалах, на черевиках через поріг...

Бальтазар нарешті розплющив одне око і видав звук, схожий на щось середнє між кашлем і сміхом.

— Поворожити? Ти — відьма, яка тримає під контролем Серце Гір, хочеш кидати чобота за паркан, щоб дізнатися ім’я судженого? — кіт перевернувся на спину. — Це ж дитячі розваги!

— А я хочу розважатися! — вперлася я. — Маю ж я хоч раз на рік відчути себе звичайною дівчиною, а не «вельмишановною пані відьмою», до якої всі звертаються лише тоді, коли корова перестане доїтися!

Домовик, почувши про свята, одразу заспокоївся і замріяно підпер підборіддя лапкою.

— Зима — то добре... Шкода тільки, що до нас діти посівати чи щедрувати бояться приходити. Кажуть, «у відьми на порозі можна в жабу перетворитися».

— Я б їм повні кишені цукерок насипала! — з жалем сказала я.

— І добре, що не прийдуть! — буркнув Бальтазар, потираючи живіт. — Мені більше пряників та цукерок дістанеться. Я сам за них посію, сам пощедрую, і сам усе з’їм. 

Останнім часом до мене часто заходили люди. Хто за маззю від обмороження, хто за трав’яним збором, щоб серце не кололо. Я не відмовляла нікому. Але одного разу прийшла молодиця з сусіднього села і, озираючись, попросила зробити «порчу» на суперницю. Я тоді так глянула, що в неї ледь хустка не зайнялася.

Я не просто відмовила — я передала всім місцевим відьмам через магічну пошту: хто візьметься за чорне діло в моїх горах — матиме справу особисто зі мною. Більше з такими проханнями не потикалися.

Раптом у двері постукали. Не обережно, як зазвичай, а радісно й гучно. На порозі стояв староста села, весь у снігу, з великим конвертом у руках.

— Пані Ірино! — вигукнув він, витираючи чоботи. — Оце діло таке... У нас весілля в селі! Катря, донька коваля, заміж виходить. І вони... ну, вони дуже хочуть вас бачити серед гостей. Кажуть, без вашого благословення свято — не свято!

Я щиро здивувалася. Здається, мої вчинки таки змінили думку селян. Відьма — це не обов’язково та, що літає на мітлі й краде місяць. Це та, хто береже мир у домі.

— Весілля — це прекрасно, — посміхнулася я. — Передайте Катрі, що я обов’язково буду.

Коли староста пішов, Бальтазар зіскочив з печі й потягнувся.

— Весілля взимку... гості, музика, багато ковбаси на столах... — він облизнувся. — Ну що, господарко, готуй сукню. Схоже, твої «дитячі ворожіння» відкладаються. Хоча... відчуваю я, що на цьому весіллі без магії не обійдеться.

Я тоді ще не знала, наскільки він правий. Поки ми грілися біля каміна, в селі дівчата вже почали масово відкривати портали, про які навіть не здогадувалися, намагаючись вигледіти свою долю в темних дзеркалах. І дещо дуже небезпечне вже приглядалося до нареченої.

Я стояла посеред кімнати, затягуючи пасок на теплій зимовій куртці, і з надією дивилася у вікно на безкрайні снігові перемети.

— Так, хлопці, досить теревенити, — рішуче мовила я. — Сукні в мене немає, а весілля вже на носі. Треба якось пробиватися через ці кучугури до села, до магазинів. Сподіваюся, автобус хоч якось ходить, бо інакше доведеться запрягати магію, а я не хотіла б привертати увагу зайвий раз.

Бальтазар, який уже встиг перебратися з печі на стіл, почав вимальовувати лапою в повітрі якісь хитромудрі фігури.

— Якщо ми вже їдемо на шопінг, то мені теж потрібне оновлення! — заявив він. — Вимагаю святковий бант. Оксамитовий, кольору нічного неба. Щоб усі кішки в селі зрозуміли: приїхав столичний кавалер. І слухай, Ірино, ти ж візьми з собою лотки. Ну, судочки такі, знаєш? Щоб на весіллі туди ковбаски домашньої накласти, шиночки, може, шматочок холодцю... Додому принесемо, будемо тиждень святкувати.

Я зупинилася біля порога і суворо подивилася на кота.

— Слухай сюди, «столичний кавалер». По-перше, якщо ти хоч раз спробуєш на весіллі видертися на стіл або почнеш нявкати на весь зал, вимагаючи ковбасу, — ти залишишся вдома. І про судочки забудь раз і назавжди! Це весілля, а не наліт на м’ясокомбінат. Я не збираюся червоніти перед людьми.

— Як це забудь? — щиро обурився Бальтазар. — Це ж нераціонально! Там стільки їжі залишиться, а в нас погріб напівпорожній!