Кожання , що палить до тла

"Кохання — це не лише світло. Це ще й полум’я, що знищує все на своєму шляху."

ВОНА ЗАВЖДИ БУЛА ПОРУЧ. І я завжди хотів, щоб вона була моєю. Але життя жорстоке — воно не питає, кого ти любиш, воно лише вчить жити з болем.

Я пам’ятав її стільки ж, скільки й себе. Маленька, кучерява, смілива, голосиста і завжди з розбитими колінами. З очима кольору вицвілої трави та акуратним носиком, який так часто зморщувався від злості, коли я діставав її своїми витівками. Дар’я Сергєєва була моєю найбільшою проблемою. Моєю найбільшою помилкою. Моєю найбільшою ілюзією.

Все почалося з того, що я вирішив на ній одружитися, а вона навіть грати зі мною не хотіла. Вона сміялася з моєї серйозності, ховалася за спинами подруг і йшла від мене, ніби я ніхто. Це зводило з розуму. Я ламав себе, змінювався, боровся, лише щоб вона подивилася на мене інакше.

Я крав її іграшки, кидався піском, підставляв підніжки, вигадував дошкульні прізвиська. Навіть тягнув її за коси та задирав спідницю — було діло. Потім отримував прочухана від батька, але не міг зупинитися. Бо вона змушувала мене відчувати.

А коли один хлопець у дворі спробував зробити з нею те саме, що колись робив я, я мало не вбив його. Бив, поки руки не знечулилися, поки його кров не змішалася з піском, поки мій власний батько не відтягнув мене назад, кричачи, що я не маю права так себе вести.

Але ж я мав! Я повинен був! Бо вона — моя.

От тільки вона ніколи не бачила в мені нікого, окрім ідіота. І від цього боліло так, ніби мене шматували зсередини.

Чим більше вона мене відштовхувала, тим сильніше я її хотів. Якби моя воля, я б замкнув її в своїй кімнаті, змусив би дивитися тільки на мене, говорити тільки зі мною. Я б поступився їй своїм ліжком і спав би на підлозі, тільки б вона була поруч.

Але життя — це прокляття. І воно не запитує, кого ти любиш.