Розділ 6.

РОЗДІЛ 6

 Ми приїхали у готель майже за десять хвилин. Я встигла зателефонувати Лу, щоб вона збирала наші речі. В принципі це було очевидно, що не можна розслаблятися, адже тиша буває тільки перед бурею. Я могла помилятися багато разів, але жодного разу моя інтуїція мене не підводила. Кріс припаркувався біля входу. Ми швидко вийшли з машини і попрямували всередину. Мої охоронці не показували свою зброю, але все ж таки тримали її напоготові. Ліфт відчинився і двоє з охоронців зайшли у нього.  Інші залишилися зовні. Кріс був поруч зі мною.

– Вони не їдуть? – тихо запитала я.

– Вони почекають нас внизу. Проконтролюють все, щоб ви могли безпечно вийти із готелю, – спокійно відповів він. Кріс був стриманим у своїх словах та діях, коли мова йшла про моє життя. За мить почувався сигнал і двері відчинилися. Я попрямувала до свої кімнати. 

– Чекайте…,– схопив мене він за лікоть, – охорона повинна йти перша. За їхнім сигналом, ви можете увійти, – я схвально кивнула. Кілька секунд, за які вони перевіряли коридор та вхід до моєї кімнати, здалися мені вічністю. 

Один з охоронців дав сигнал Крісу.

– Все чисто. Швидко збирайте речі. У вас є кілька хвилин, я почекаю біля входу у номер, – подившись на мене промовив він. Кріс відчинив двері і дозволив мені увійти. 

У приймальній кімнаті, мене вже чекала Лу. Вона була схвильована не менше за мене. Декілька валіз із речами, вже стояли перед дверима.

– Зберігай спокій. Все гаразд,– ніби даючи відповідь на її німе запитання, промовила я. Лу дивилася на мене і намагалася зрозуміти, що відбувається. У дзвінку я нічого їй не пояснила. 

– Хтось помер і ти наступна? – запитала Лу неголосно.

– Так, біля входу мої охоронці, вони відведуть тебе у машину. Я піду слідом за тобою, тільки переодягнуся, – стримано відказала я, намагаючись зберігати спокій, – бери речі і виходь, – прогриміла я на весь номер.

Лу швидко відчинила двері і вхопила валізи. Там стояв Кріс, який помахом руки покликав одного з охоронців. Схоже, що це був Нік.  Він забрав речі. Лу пішла за ним. Позаду її супроводжував Арон. Я залишилася під опікою Кріса. Я знала, що у кімнаті є деякий одяг, оскільки валіз було б на одну більше. Швидко зайшовши у спальню, я попрямувала до шафи. Скинувши із себе сукню, я одягла чорні джинси та футболку, зверху – легкий джемпер, паралельно взуваючи кросівки. 

– Я готова,– прокричала я Крісу. Він чомусь не відповів мені.  Взявши свій мобільний, я попрямувала до дверей. Відчинивши двері, я побачила, як Кріс б’є когось в обличчя. Цей чоловік був у масці. 

– Замкніться у кімнаті, – прокричав Кріс. Я ще навіть не встигла схопитись за ручку дверей, як чиясь нога не дозволила мені зачинити їх. 

– Не так швидко, красуне… – промовив чоловік. Він був у такій самій масці, як і попередній. 

– Хто ви? Що вам потрібно? – промовила я, відходячи назад. Він крок за кроком намагався наблизитися до мене. Це відбувалося до того моменту, поки моя спина не торкнулася холодної стіни у приймальній кімнаті. Я нервово ковтнула. Я у пастці. 

– Зараз дізнаєшся, – промовив він і дістав маленьку запальничку. 

– Що це? Будеш розкладати багаття? – саркастично промовила я. 

– Нічого не нагадує? – він тицьнув нею майже в моє обличчя. У цей момент я пригадала де бачила її. 

– Це запальничка Едмундо?– запитала я, оглядаючи маленький металевий предмет.

– Так. Я полював на нього вже досить давно, він ніяк не міг померти. Але, на диво, з’явилася ти. Він настільки зрадів цій новині, що навіть забув попросити свого охоронця, перевірити свій напій. Чи знаєш ти, що він постійно просив когось перевіряти його їжу та напої? Це відбувалося протягом кількох років. Ще до вбивства Сальве. Цей тип був схибленим параноїком. За ним було цікаво спостерігати. Люблю, коли від мене залежить чиєсь життя… – промовив він впираючись у мене своїми грудьми. Він був настільки близько, що я відчувала кожний його вдих і видих. Голос був хриплим. Під маскою можна було розгледіти тільки карі очі. Його руки торкнулися моєї ноги. Він провів нею вверх-вниз ніби граючись. Останнього разу, я відчувала себе так на  тій вечірці, коли Девін ледь не наробив дурниць,  загнаною у куток, безсилою жінкою, яка нічого не може зробити проти сили чоловіка. Тоді я зрозуміла одне – не ситуація керує мною, а я нею. 

– Я. Не люблю. Коли. Мене. Чіпають, – кожна моя пауза супроводжувалася ударом. Коліно. Пах. Обличчя. Дечого я все-таки навчилася. Я посміхнулася. Він лежав на підлозі і стогнав від болю. Мені сподобалося тримати все під контролем. Виграє той, хто найменше зацікавлений. Такий закон і добре, що я це зрозуміла. 

– Пані Вернар, швидко! – закричав Кріс. Його обличчя та руки були у неглибоких ранах. Кров стікала з брови, скрапуючи крапля за краплею на його білу сорочку, – Нам потрібно йти. 

– Куди? Я думаю їх тут більше, ніж двоє, – промовила я, йдучи за ним, – Лу в безпеці?

– Так, хлопці відвезли її у безпечне місце. Зараз потрібно врятувати вас, – Кріс намагався зберігати спокій. Він ніби біг і формував план дій одночасно. Ми наблизилися до ліфту. Але двоє людей якраз вийшли із нього і попрямували у наш бік. 

– Сходи, – крикнула я і в ту ж мить ми побігли до них. Раптом я почула постріл. Один. Другий.