Розділ 3.

РОЗДІЛ 3

Ми летіли літаком кілька годин. За цей час я змогла більш детально ознайомитись зі справою брата пана Сальве. Мої люди знайшли максимальну кількість інформації, що, фактично, полегшило мені життя. У цій тоненькій теці можна знайти інформацію від його юних років до тепер. Зараз дізнатися про когось легше, ніж зробити сендвіч. Це трохи лякає.  Його звали  пан Едмундо. Він був корінним мексиканцем, так само як і пан Сальве. Переїхав разом з ним до Ердесу, але побув тут недовго. Має дружину та двох дітей. Працює від юності у цьому бізнесі. Саме він знаходив закордонних інвесторів для розвитку цієї сфери діяльності. 

–   А чим тоді займався пан Сальве? – тихо промовила я сама до себе, розглядаючи фото цього чоловіка. Він виглядав людиною середніх років. На всіх світлинах був гарно одягненим і завжди із туго затягнутою краваткою та випрасуваним костюмом. На руках декілька татуювань та жодного вбивства, так само як у пана Сальве. Це мене радувало. 

–  Шукав людей, які хочуть продати органи на чорному ринку, купував і перепродував, – так само тихо відповів Кріс. Він сидів поруч зі мною і спостерігав, як я вчитуюся  у текст на документах. 

–  Він не вбивав. Це вже добре… –  сказала я видихнувши. 

–  Так, на відміну від всіх інших. Я взяв кілька охоронців із собою. Вони замасковані під звичайних туристів, – промовив Кріс і кивнув головою у бік людей, яких я не знала. Я справді не змогла відрізнити звичайних людей від охоронців. Справа від мене сиділа жінка, яка потупилася у якийсь журнал, схожий на той, що мама читала вдома, коли я поверталася зі школи. Зліва сидів Кріс, який намагався контролювати ситуацію за допомогою невеличкої гарнітури, яку я помітила у його вусі. Спереду кілька людей гортали якісь буклети. Ззаду кожен з пасажирів також був зайнятий своїми справами: хтось спав, а хтось слухав музику. Я раніше не бачила нікого з них, тому важко було помітити різницю. 

–  Охорона - це добре, – схвально кивнула я, –  я думала про те, як змусити його погодитись.  У мене немає жодних ідей. Я не хочу йому погрожувати.

–  Інколи це найкращий варіант… –  тихо промовив Кріс.

–  Але з такого не починають вести справи. Це суперечить моїм принципам, – подивилася я на Кріса у надії, що він прийме мою позицію. 

–  Ми прибудемо туди за кілька годин. Дійте по ситуації. Якщо потрібно, мої люди його примусять. Головне, не наражайте себе на зайву небезпеку, – підбадьорив мене Кріс. На його обличчі з’явилася посмішка. Мої руки ще трохи трусилися, адже я не дуже любила літаки. Коли я відчуваю, як літак здіймається у повітря, у мене виникає відчуття, що я більше ніколи не відчую землю під ногами. Злегка затамувавши  подих, я вперлася у спинку м'якого сидіння. Я заплющила очі та зробила глибокий видих. Мене лякав той факт, що я можу впоратися із різними мафіозниками, але так і не навчилася переборювати свій страх висоти. Навіть тоді, коли я рятувала Лу, бувши за декілька кроків від прірви,  я не відчувала того страху, який відчуваю в літаку. Він ніби огортає все моє тіло і змушує кожний м'яз стискатися від болю. Так буде тривати доти, допоки я не відчую тверду землю під своїми ногами. 

–  Пані Вернар, вам погано? –  запитав Кріс, злегка нахилившись до мене. 

–  Ні, все гаразд. Я просто злегка…

–  Боїтесь висоти? –  перебив мене він, навіть не давши  закінчити речення.

–  Не те щоб, але трохи так... – я розплющила очі та зніяковіло посміхнулася. 

–  У мене є легке снодійне. Це допомагає заснути  мені, коли голова переповнюється зайвими думками. –  Кріс почав щось шукати у своїй кишені. І за мить він вже простягнув мені маленьку пігулку, білого кольору. 

–  Це безпечно? –  запитала я, роздивляючись пігулку. 

–  Звісно. Діяти буде всього кілька годин, цього достатньо, щоб пережити переліт. Щоб вам було зручно, можете впертися у моє плече, — посміхнувся Кріс. 

Я і раніше  помічала, що у нього гарна посмішка, але зараз у поєднанні з його карими очима, вона набувала якогось чарівного шарму. Щось було у ній таке, що притягувало погляд: чи то білосніжні зуби, чи яскраво виражені вилиці. Я не розуміла, чому хочу дивитися на нього, не відриваючи погляду.  Його чорняве коротке волосся було злегка скуйовджене. Верхній ґудзик на сорочці був розстібнутим. Свій піджак він повісив на спеціальний гачок, який був на сидінні перед ним. Ми двоє виглядали, як колеги по бізнесу. Мій образ був, як у справжньої бізнес-леді: чорна сукня до колін та білий піджак, який я не хотіла знімати, адже у літаку було трохи прохолодно. Моє світло-русяве волосся  акуратно лежало на плечах. Зачіска, яку я зробила ще вранці, поки що виправдовувала мої очікування. Я завжди велику увагу приділяла тому, як вкладене моє волосся. Навіть бувши ще звичайною студенткою, я намагалася дотримуватися цього правила, адже воно кучеряве волосся майже завжди жило своїм власним життям. Всі інші охоронці, переодяглися у звичайний одяг. Це було зроблено для того, щоб не викликати зайвих підозр. Я не знала, скільки  людей із цих всіх туристів є моєю охороною, але знала точно, що я у безпеці. Діставши пляшку з водою, я піднесла пігулку до  рота. Зробивши кілька ковтків, я відклала воду знову в сумочку. Посмак від пігулки трохи залишився, але зараз це мене турбувало найменше. 

–  Тепер, спробуйте заснути, пані Вернар, – промовив Кріс та показав поглядом на своє плече. Я просто схвально кивнула. Я не мала сил сперечатися і доводити, що я можу виспатися без його допомоги. Зараз мені потрібно тільки сконцентруватися на чомусь одному, або ж придумати якийсь фільм у своїй голові. 

***

Я йшла вузькою стежкою, витираючи кров зі свого обличчя рукавом сорочки. Ноги боліли,  і з них, крапля за краплею, стікала  гаряча кров. Яскраво-червоні краплі залишили слід на моєму одязі. Я йшла босоніж, відчуваючи кожний маленький камінчик, який ніби гострим лезом пронизував мої стопи.  Ліс здавався густим і непередбачуваним. Листя на деревах майже опало. Усюди відчувався запах диму. Я піднесла до носа свою сорочку – вона також увібрала в себе цей пекельний аромат гарі.  Надворі панувала  ніч - холодна, темна, що, здавалося, огортала мене своїм мороком.  Мені було страшно. У моїх венах холола кров, а серце калатало, наче скажене. На мить, я почула його відлуння у власних вухах. Окрім цього звуку нічого не існувало. Це лякало ще більше. Я йшла мовчки. Сльози стікали градом з моїх очей, крапаючи на сиру землю. Усе, що мені зараз було потрібно, – знайти хоча б когось у цьому клятому лісі. Я йшла вже кілька годин. Невимовна спрага мучила мене весь цей час. Вода закінчилася ще кілька кілометрів тому.  Я не знала, куди я йду і що мені потрібно робити далі. Я просто йшла вперед. Раптове сяйво, яке я побачила вкінці стежки, показало, що я рухаюся у правильному напрямку. Я пришвидшила свій темп. Ноги почали боліти ще дужче. Я побігла і побачила, як світло почало збільшуватися. Схоже, що це були фари від машини. Різкий шум двигуна змусив мене зупинитися.