Розділ 2.

РОЗДІЛ 2

–  Пані та панове, я радий оголосити нашу зустріч відкритою, — промовив Джейкоб урочисто. – Сьогодні ми зібралися тут, щоб коронувати обрану нами Верховну – Ренату Вернар. Гадаю, вона зможе гідно замінити свого попередника, – показуючи на мене рукою, говорив Джейкоб. Я стояла у центрі зали. Гості посміхнулися, перевівши свій погляд на мене. Купа чоловіків оглядала мене з ніг до голови, оцінюючи кожний мій рух. Вони тримали у своїх руках келихи з шампанським. Моя зачіска та чорна сукня трохи додавали впевненості, але їхні голодні погляди мене лякали. Ніхто з них не хотів співпрацювати з жінкою або ж слухати її. У цьому світі правили чоловіки. Їхні зверхні погляди це доводили. З кожною миттю мені ставало ніяково все сильніше. – Всі представники нашого клану одноголосно обрали її Верховною. Тому прошу і вас прийняти наш вибір. – Джейкоб подивився на кількох людей, які стояли поруч один з одним та тихо перешіптувалися між собою. Хто в біса вони такі? І чому його так цікавить їхня думка?

–  Ми приймаємо, — голосно сказав один з них. Це був чоловік середніх років у чорному костюмі. Його волосся злегка виблискувало на світлі. Він потягував свій віскі та спостерігав за всіма ще з того моменту, як прибув сюди. Чомусь із самого початку він не промовив жодного слова. Його друзі не замовкали, але він… Хто він? Я не знала майже нікого у цій залі. Поглядом я шукала свого батька, але натрапила на  Кріса. Він дивився на мене з гордістю, так само тримаючи в руках склянку з алкоголем. Поруч з ним стояв Тео, який намагався підбадьорити  та заспокоїти мене одночасно своїми кумедними жестами. Він виглядав неймовірно у своєму новому чорному костюмі. 

–  За Ренату Вернар! – вигукнули чоловіки й підняли свої келихи вгору. На моєму обличчі з’явилася посмішка, але по спині все ж пробіг легенький холод. Девід виніс золоту корону. Вона лежала на червоній оксамитовій подушці. Схоже, що вони не жартували, коли назвали цю подію коронацією. 

–  Рената Вернар, для мене честь вручити вам цю корону та оголосити вас нашою Верховною, — він взяв корону до рук та обережно поклав її на мою голову. У ту ж мить пролунали оплески. 

–  За Ренату Вернар, — вигукнув Тео, і вони всі одночасно зробили ковток зі своїх келихів. У залі залунала музика. Батько підійшов до мене і міцно обійняв. 

– Ти впораєшся.. Ця корона буде важкою, але у тебе все вийде…  –  тихо прошепотів він мені на вухо. 

–  Я маю ходити у ній весь вечір? – запитала я так само пошепки. 

–  Вона твоя, ти можеш робити з нею, що хочеш…  –  батько посміхнувся. Він зробив крок назад,  ніби розглядаючи мене. 

– Ти познайомиш мене з цими чоловіками? – прошепотіла я так тихо, щоб тільки він почув. 

– Цими? – кивнув він своїм поглядом на трьох чоловіків, які весь вечір не зводили з мене очей. 

–  Так… Хто вони? – зніяковіло запитала я. Я не знала майже нікого, хто був у цій залі, але чомусь саме їхня думка цікавила найбільше Джейкоба. 

– Наш клан - це тільки частина всієї імперії. Такі клани є по цілому світу. Так набагато легше співпрацювати та передавати той чи інший товар. Ці троє чоловіків керують одним із наймогутніших кланів в історії. Клан «Деверо» був заснований ще у минулому столітті. Його передавали з покоління в покоління. Це небезпечні люди, які здобули всі свої статки вбиваючи та насаджуючи власні правила. Вони тут, бо їх цікавиш ти –  нова Верховна, та ще й жінка. У цьому бізнесі з жінками не рахуються, але новина про смерть Дерека і що саме ти маєш відношення до цього розлетілася дуже швидко. З такими людьми краще товаришувати та триматися якомога далі водночас. 

– Вони небезпечніші, ніж Дерек? – запитала я, подивившись на батька.

– Дерек був янголом у порівнянні з ними. Наші клани ніколи не ворогували, але і не співпрацювали. До цієї коронації наші відносини були нейтральними. Спробуй і надалі підтримувати це. 

– Добре, я зрозуміла. Батько взяв мене за руку і ми попрямували до них. Я йшла повільно, намагаючись зберігати спокій. 

– Шановне панство, радий представити вам свою дочку – Ренату Вернар. – промовив батько, наблизившись до одного з них. Чоловіки  перевели свій погляд на мене.

–  Дуже приємно, я Рей, — промовив один з них і простягнув мені свою руку. 

– Рената.. – я навіть не встигла договорити, як один з них перебив мене.

–  Гадаєте, що впораєтесь із такою владою? – промовив хриплим голосом той, що стояв посередині. Він трохи відпив зі своєї склянки й перевів свій погляд на мене. 

– Час покаже… –  відповіла я, дивлячись йому прямо в очі.

– Вас чекає багато чого цікавого… –  стримано відповів він. Я нервово сковтнула. У мене було дещо дивне відчуття. Я боялася його і водночас чомусь він викликав у мене захоплення. 

– Хто ви? –  стримано запитала я.

– Мене звати Робін Деверо, це мої брати Рей та Ронні. – його голос звучав хрипло та впевнено. 

– Всі починаються на літеру «ер»? – з посмішкою запитала я, потискаючи руку кожному з них. 

– Сімейна традиція. Вже декілька поколінь ми намагаємось її дотримуватись. Але важко не повторюватися. Імен на цю літеру доволі мало, — сказав Ронні. Схоже, що він був молодшим за них усіх. Його костюм виглядав ідеальним. Сорочка тільки підкреслювала  рельєфне тіло. Краватка була злегка ослаблена, на відміну від його братів. Їхні костюми трохи відрізнялися, але стиль був схожим.