Розділ 6 Око Порожнечі

Око дивилося на неї.

Величезне.

Стародавнє.

Живе.

У ньому не було злості.

Не було люті.

Лише порожнеча.

Абсолютна.

Безмежна.

Наче весь космос помер і залишився лише цей погляд.

Аелі застигла.

Вона не могла поворухнутися.

Не могла дихати.

Навіть зорі навколо почали згасати.

Одна за одною.

Поглинені темрявою.

— Що... це?..

Її голос був ледве чутним.

Астраель не відводив погляду від істоти.

> — Це не істота.

Його голос звучав напружено.

> — Це сама Порожнеча.

Холод пробіг по тілу Аелі.

Порожнеча.

Слово, яке вона вже чула.

Те, якого боялися навіть дракони.

І тепер вона дивилася їй просто в очі.

Око повільно кліпнуло.

І весь простір навколо здригнувся.

Наче самі закони світу на мить перестали існувати.

Аелі почула голос.

Не вухами.

Душею.

> Я пам'ятаю тебе...

Її серце завмерло.

— Мене?..

> Світло Первоздання...

Знову повернулося...

Астраель різко розправив крила.

Золоте сяйво спалахнуло навколо нього.

> — Не слухай його!

Темрява відступила.

Лише на мить.

Але цього вистачило.

Аелі побачила дещо страшніше за саме око.

Ланцюги.

Величезні.

Золоті.

Вони проходили крізь тіло Астраеля.

Крізь його крила.

Крізь груди.

Крізь саму душу.

Дракон був прикутий.

Не до скелі.

Не до землі.

До самої Порожнечі.

Він був замком.

І водночас в'язнем.

Аелі відчула біль.

Його біль.

Тисячолітній.

Самотній.

Нескінченний.

— Вони залишили тебе тут...

Астраель сумно усміхнувся.

> — Я сам залишився.

> — Інакше всі світи давно б загинули.

Позаду знову відкрилося Око.

Тепер повністю.

Безмежне.

Жахливе.

Воно заповнило собою весь горизонт.

> Він слабшає...

Порожнеча говорила спокійно.

Майже лагідно.

> І скоро брама впаде.

Золоті ланцюги навколо Астраеля раптом тріснули.

Один.

Потім другий.

Дракон здригнувся.

Від болю.

І тоді Аелі зрозуміла.

Небесні Ворота руйнуються не через Астраеля.

Навпаки.

Вони руйнуються тому, що він більше не може стримувати Порожнечу самотужки.

Усе, що їй розповідали, було лише частиною правди.

Астраель не був зрадником.

Не був чудовиськом.

Він був останнім захисником.

Раптом світ навколо почав руйнуватися.

Зорі згасали дедалі швидше.

Видіння закінчувалося.

Астраель подивився прямо на Аелі.

Його золоті очі світилися надією.

> — Слухай уважно.

> — Перший ключ відкрився.

> — Але існують ще три.

> — Вогонь.

> — Небо.

> — Тінь.

Навколо нього знову почала збиратися темрява.

Порожнеча наступала.

> — Знайди їх раніше, ніж вона прокинеться повністю.

— Де шукати?

Астраель мовчав кілька секунд.

Наче сили залишали його.

Потім тихо відповів:

> — Там, де впала перша зірка.

> — Там, де спить король буревіїв.

> — Там, де навіть тіні бояться дивитися в темряву.

Аелі нічого не зрозуміла.

Але не встигла перепитати.

Бо Порожнеча раптом заревіла.

Вперше.

І цей звук був настільки страшним, що сама реальність почала тріскатися.

> Я ЗНАЙШОВ ТЕБЕ.

Око повернулося до Аелі.

> ТЕПЕР Я ЗНАЮ ТВОЄ ІМ'Я.

Світ навколо вибухнув темрявою.

Аелі різко розплющила очі.

Вона знову стояла в Першому Храмі Неба.

На колінах.

Задихана.