Розділ 5 Перший Храм Неба

Темрява підземелля дихала холодом.

Аелі стояла біля краю сходів і дивилася вниз.

Здавалося, що вони ведуть у самі надра світу.

Крок.

Ще один.

І ще.

Звук лунав десь у глибині.

Наче хтось рухався там уже багато століть.

Хранитель мовчки дивився в темряву.

Його обличчя стало серйозним.

— Ми повинні йти.

— Ти знаєш, що там?

— Ні.

Він похитав головою.

— Але знаю, що жодна людина не ступала туди тисячі років.

Це зовсім не заспокоїло Аелі.

Вони почали спускатися.

Сходи були висічені з білого каменю.

Попри свій вік, вони здавалися майже новими.

На стінах світилися дивні символи.

Не магія.

Щось старіше.

Щось живе.

Чим глибше вони йшли, тим сильніше нагрівався кулон Аелі.

Наче він впізнавав це місце.

Або пам'ятав його.

Через деякий час сходи закінчилися.

Перед ними відкрилася величезна зала.

Аелі завмерла.

Стеля губилася десь у темряві.

Навколо здіймалися сотні колон.

Між ними текли потоки золотого світла.

Наче ріки.

Посеред зали стояла величезна статуя дракона.

Не Сіріона.

Не Ігнара.

Не Еларіона.

І навіть не Ноктіара.

Це був він.

Астраель.

Його кам'яні крила розкривалися над усім храмом.

А очі були спрямовані прямо на вхід.

Наче він дивився на кожного, хто сюди заходив.

— Неймовірно... — прошепотіла Аелі.

Хранитель лише кивнув.

— Це найстаріше місце у світі.

— Воно існувало ще до появи королівств.

Раптом золоте світло в храмі здригнулося.

У залі пролунав низький гул.

Статуя почала світитися.

А потім...

відкрила очі.

Аелі різко відступила.

Камінь тріснув.

Усередині статуї щось рухалося.

Повільно.

Дуже повільно.

Гігантська постать відокремилася від каменю.

Кам'яний пил осипався на підлогу.

І перед ними постав Вартовий.

Він був удвічі вищий за людину.

Його тіло складалося зі світла і каменю.

Очі нагадували дві зорі.

Тисячоліття дивилися з них.

Вартовий подивився на Аелі.

І храм затремтів.

> — Дитя Первоздання...

Його голос нагадував гуркіт далекого грому.

> — Нарешті ти повернулася.

Аелі завмерла.

— Повернулася?..

Вартовий нахилив голову.

> — Минуло дуже багато часу.

> — Але зорі не помиляються.

Хранитель зблід.

— Він впізнав тебе...

— Але як?

Вартовий повільно простягнув руку.

У центрі його долоні спалахнуло золоте світло.

Із нього з'явився невеликий кристал.

Прозорий.

Всередині нього кружляли сузір'я.

Аелі відчула, як кулон на її шиї почав пульсувати.

Вони резонували одне з одним.

> — Перший ключ знайдено.

Кристал повільно поплив до неї.

І щойно торкнувся її долоні...

Усе навколо зникло.

Аелі опинилася серед зірок.

Без землі під ногами.

Без неба над головою.

Лише безмежний космос.

Попереду стояла постать.

Величезна.

Могутня.

Її силует був знайомим.

Занадто знайомим.

Золоті очі відкрилися.

І весь простір наповнився світлом.

> — Аелі...

Вона затамувала подих.

— Астраель...

П'ятий дракон дивився на неї.

І вперше в його погляді не було загрози.

Лише смуток.

Давній і безмежний.

> — Вони розповіли тобі не всю правду.

Зорі навколо почали згасати.

> — Бо справжній ворог ще не прокинувся.

У цей момент за спиною дракона щось ворухнулося.

Щось величезне.

Настільки велике, що навіть Астраель поруч із ним здавався маленьким.

Аелі ві

дчула холод.

Той самий.

Що вже одного разу відчула біля Безодні.

П'ятий дракон повільно повернув голову.

І вперше в його голосі з'явився страх.

> — Він знайшов мене...

З темряви розплющилося гігантське око.

І подивилося просто на Аелі.