Розділ 4 Правда, яку приховали дракони

Після голосу Астраеля руїни занурилися в мертву тишу.

Навіть вітер перестав рухати листя.

Аелі стояла нерухомо.

Її серце калатало так сильно, що вона чула кожен удар.

— Він... говорив зі мною...

Хранитель повільно кивнув.

На його обличчі не було здивування.

Лише тривога.

Ніби він давно боявся саме цього моменту.

— Так.

— І це дуже поганий знак.

Аелі стиснула кулон.

— Чому?

Хранитель поглянув на неї.

— Бо Астраель ніколи не звертався до випадкових людей.

— Він відчуває в тобі те, що відчувають і Небесні Ворота.

— Частину Первоздання.

Дівчина насупилася.

— Але ж сила майже зникла після битви.

— Майже.

Хранитель зробив наголос саме на цьому слові.

— Світло не зникло.

— Воно просто заснуло.

---

Тим часом за Небесними Воротами...

Тріщина росла.

З кожною годиною.

З кожним ударом.

Небесні острови здригалися.

У повітрі ширяли золоті уламки світла.

Ноктіар стояв біля самого краю прірви.

Попереду вирувала безодня хмар.

За спиною наближалися інші дракони.

Сіріон першим порушив мовчання.

> — Ти щось приховуєш.

Ноктіар не відповів.

Ігнар ударив хвостом по каменю.

> — Досить мовчати.

> — Ми всі відчуваємо це.

Еларіон сумно похитав головою.

> — Голос належав Астраелю.

> — Але він не повинен був прокинутися.

Ноктіар заплющив очі.

Довго мовчав.

А потім промовив слова, які не говорив тисячі років.

> — Тому що він ніколи не був ув'язнений.

Усі завмерли.

Сіріон різко повернув голову.

> — Що ти сказав?

Ноктіар дивився на тріщину.

> — Астраель не сидить у в'язниці.

> — Він сам став в'язницею.

Тиша.

Навіть вітер стих.

Ігнар невіряче заревів.

> — Це неможливо!

— Це правда.

Ноктіар підняв голову.

У його очах був біль.

Давній.

Старий як світ.

— Під час Першої Небесної Війни Астраель побачив те, чого не повинна бачити жодна істота.

— Те, що існує за межами всіх світів.

— Те, що старше навіть за Первоздання.

Еларіон зблід.

> — Порожнеча...

Ноктіар кивнув.

— Так.

— Саме Порожнеча.

Дракони замовкли.

Бо навіть вимовляти цю назву було страшно.

---

У руїнах Хранитель також дивився на небо.

Наче бачив те саме.

— Існує сила, про яку люди не знають.

— І дракони давно перестали про неї говорити.

Аелі слухала мовчки.

— Порожнеча?

Хранитель різко подивився на неї.

— Ти вже чула це ім'я?

— Ні...

— Просто відчула.

Хранитель насупився.

Це йому не сподобалося.

Зовсім.

— Це погано.

— Дуже погано.

Кулон раптом спалахнув.

Яскравіше, ніж будь-коли.

Світло вирвалося з нього і вдарило в центральний камінь.

Руїни здригнулися.

Символи ожили.

Почали світитися.

Один за одним.

А потім земля під ними почала розходитися.

Аелі відскочила назад.

Кам'яна плита повільно відсунулася.

І відкрила стародавні сходи.

Що вели глибоко під землю.

Із темряви піднявся холодний вітер.

Хранитель побілів.

— Ні...

— Цього не може бути.

— Що там?

Він дивився на відкритий прохід так, ніби побачив привида.

— Перший Храм Неба.

Аелі здригнулася.

— І що це означає?

Хранитель повільно повернувся до неї.

— Це означає...

Його голос став дуже тихим.

— Що Астраель уже почав шукати шлях до тебе.

У ту ж мить десь далеко під землею почувся звук.

Глухий.

Повільний.

Наче хтось зробив крок.

Потім ще один.

І ще.

Темрява внизу ворухнулася.

І Аелі відчула, як холод пробіг уздовж хребта.

Бо вони були не самі.

Хтось чекав у Першому Храмі Неба вже дуже давно...

І тепер прокинувся.