Розділ 1 Поклик крізь зорі

Вітер тихо колихав високу траву.

Літо добігало кінця.

Сонце вже хилилося до обрію, забарвлюючи небо в золоті та рожеві кольори.

Аелі стояла біля старого колодязя і набирала воду.

Здавалося, світ нарешті став спокійним.

Минув рік.

Цілий рік без битв.

Без темряви.

Без драконів.

Іноді їй навіть важко було повірити, що все це сталося насправді.

Що вона дійсно літала поруч із драконами.

Що бачила Безодню.

Що рятувала світ.

Тепер її дні були простими.

Допомога в селі.

Робота по господарству.

Тихі вечори.

І все ж...

Чогось бракувало.

Аелі давно перестала обманювати себе.

Вона сумувала.

Не за пригодами.

Не за небезпекою.

За ними.

За драконами.

Особливо за одним.

Вона опустила відро на землю.

І відразу насупилася.

Кулон на шиї став теплим.

Знову.

Останнім часом це траплялося дедалі частіше.

Спочатку раз на місяць.

Потім раз на тиждень.

Тепер майже щодня.

Аелі торкнулася його пальцями.

Тепло не зникало.

Навпаки.

Ставало сильнішим.

— Дивно...

Небо над селом залишалося ясним.

Жодної хмари.

Жодної ознаки небезпеки.

Та відчуття тривоги не відпускало.

Наче щось мало статися.

Сьогодні.

Саме сьогодні.

Увечері вона піднялася на пагорб.

Той самий.

Її улюблене місце.

Місце, де вона часто дивилася на зорі.

І згадувала.

Світ повільно занурювався в темряву.

Одна за одною на небі спалахували зорі.

Аелі сіла на траву.

Вітер лагідно торкнувся її волосся.

І тоді...

Вона почула голос.

Ледь чутний.

Наче далекий шепіт.

— Аелі...

Дівчина різко піднялася.

Серце пропустило удар.

Вона озирнулася.

Навколо нікого.

Тільки ніч.

Тільки вітер.

І зорі.

— Хто тут?

Тиша.

На мить їй здалося, що вона просто втомилася.

Що це лише спогади.

Але тоді голос прозвучав знову.

Трохи голосніше.

— Аелі...

Поспішай...

Кулон на її шиї спалахнув.

Яскраво.

Сліпуче.

Дівчина відсахнулася.

Світло вирвалося в небо вузьким променем.

І вдарило прямо в одну зі зірок.

Небо здригнулося.

Зоря раптом почала збільшуватися.

Наближатися.

Аелі завмерла.

Це була не зоря.

Світло розкололося.

І просто перед нею відкрився вузький золотий розлом.

Такий самий, як у її видінні.

З нього вирвався потужний потік вітру.

І знайомий голос.

Голос, який вона впізнала б серед тисячі інших.

— Аелі.

Ноктіар.

Дівчина перестала дихати.

— Ноктіар?..

На мить їй здалося, що вона бачить його силует.

Величезні крила.

Фіолетове сяйво.

Очі, які дивилися просто на неї.

— Нам потрібна твоя допомога.

Голос був слабким.

Наче долав величезну відстань.

— Небесні Ворота руйнуються.

Серце Аелі завмерло.

— Якщо вони впадуть...

усе почнеться знову.

Раптом золотий розлом здригнувся.

Із нього долинув страшний удар.

Наче щось величезне врізалося у ворота з іншого боку.

Ноктіар різко повернув голову.

Навіть крізь видіння Аелі побачила тривогу в його очах.

— Ми більше не зможемо стримувати їх довго.

Світло почало згасати.

— Зачекай! — вигукнула вона.

— Що мені робити?

На мить настала тиша.

А потім Ноктіар відповів:

— Знайди ключ.

— Який ключ?

— Спадщину Першого Неба.

Розлом почав закриватися.

— Ноктіаре!

— Шукай Хранителя Зоряної Брами...

І зв'язок обірвався.

Темрява повернулася.

Небо знову стало звичайним.

Лише кулон продовжував світитися в долоні Аелі.

Вона стояла посеред пагорба.

Приголомшена.

Розгублена.

І водночас...

Вперше за рік відчувала те саме.

Поклик пригоди.

Поклик долі.

Її нова подорож почалася.