Частина 1. Невидимий ланцюг.

Розділ 1. Кава, крадіжка та невидимий ланцюг

Розділ 2. Той, хто йде по сліду

Розділ 3. До того, як він став Інспектором

Розділ 4. Перший стрибок

Розділ 5. Ланцюг, що шепоче

Розділ 6. Сила ланцюга і перша пастка

Розділ 7. Гра ймовірностей

Розділ 8. Пастка ймовірностей

Розділ 9. Лабіринт ймовірностей

Розділ 10. Перший бій

Частина 2: Серце Сплячого Світу

Розділ 11. Таємниця Компаса

Розділ 12. Верхній поверх і гра тіней

Розділ 13. Переслідування у Скельцях

Епілог. Разом назавжди

Розділ 1. Кава, крадіжка та невидимий ланцюг.

Негода у Місті Семи Дощів ніколи не була просто проливнем. Вона падала

шарами — холодними, іноді теплі, іскристи, ніби кожна хмара

належала своїй версії неба. Вода стікала по неонових вивісках,

спотворюючи літери, перетворюючи назви вулиць на безглузді

закляття. Асфальт світився відбитим світлом, наче місто знизу було

яскравішим, ніж зверху.

Рома, Роман, але друзі звали його Рей, ненавидів дощ. Особливо той,

що лив просто за комір. Йому було десять років, і він стояв на

вузькому карнизі третього поверху — надто високо для дитини його

віку, і надто впевнено для будь-кого іншого. Пальці стискали мокру

цеглу, коліна тремтіли не від страху, а від холоду.

Під ним жило місто.

Над ним —була невідомість.

Антикварна крамниця навпроти виглядала так, ніби застрягла між

епохами. Потерта вивіска «Старі речі й нові таємниці» блимала

через раз. Саме там був він,- Компас Змін.

Рей примружився — і світ здригнувся.

Цегляна стіна перестала бути стіною. За нею з’явилася тонка

примарна тріщина, ніби хтось надломив реальність своїм нігтем.

Прохід вів просто до величезного сейфа.

Стрілка Компаса всередині сіпнулася, наче відчула його погляд,

хоча між ними було кілька метрів, металл і цегляна кладка.

— Просто заберу — і підемо… — прошепотів Рей. — Міра злитися

буде, але недовго.

Він уже зробив крок уперед —

і в ту ж мить хтось різко смикнув його за капюшон. Світ хитнувся.

— Ти взагалі головою думаєш?! — пролунав знайомий голос.

Рей вчепився в карниз і вилаявся.

Поруч із ним, сидячи на вузькому виступі так, ніби це була лавка,

знаходилася дівчинка на рік старша. Міра. Його сестра. Їй було

одинадцять, і виглядала вона так, ніби дощ, висота й закони фізики

їй були не пїдвладні,та не могли похитнути її рішучість.

На поясі висіли дивні прилади, частину з яких Рей бачив уперше.

— Ти обіцяв чекати, — сказала вона.

— А ти обіцяла бути внизу, — огризнувся він.

— Я передумала.

Краплі дощу над Мірою на мить зависли в повітрі, ніби не

наважувалися впасти.

— Компас мій, Рей, — тихіше сказала вона. — Я шукала його три

роки.

— Ми шукали, — поправив він. — Я бачив прохід. Але щось не так.

Нитки… вони плутаються.

У цей момент усередині крамниці щось клацнуло.

Рей побачив це першим.

Невидимі нитки ймовірностей почали скручуватися в тугий вузол,

ніби хтось смикнув одразу за всі варіанти майбутнього.

— Міро, стій! — крикнув він.

Пізно.

Вона розбила скло й схопила Компас.

Синє світло вдарило, як блискавка. Промінь обвив її зап’ястя — і тут

же метнувся до Рея.

Клац.

Між ними виник прозорий примарний ланцюг, не довший за три

метри.

Він був холодним і теплим одночасно — і пульсував у такт їхнім

серцям.

— …ой, — видихнула Міра.

Вона смикнула рукою. Рея рвонуло до неї, і вони зіткнулися

плечима.

— Ти з глузду з’їхала?! — прошипів він. — Ми щойно активували

артефакт класу «кінець світу»!

— Не світу, — швидко сказала вона. — Світів.

Знизу пролунали свистки.

— Стража, — сказала Міра. — Біжимо.

— Ми ж зв’язані!

— Знаю! — вона вишкірилася. — Зате не загубимося.

Вони стрибнули.

Ланцюг натягнувся, нестерпний біль полоснув Рея по руці, але Міра

вдарила по одному зі своїх приладів. Повітря здулося, наче міх, і

вони гепнулися на бруківку.

Відображення Рея в мокрому склі на мить глянуло не туди, куди

дивився він сам, це було і страшно, і дивно одночасно.

— Він вибрав нас, — тихо сказала Міра.

— Нас… — повторив Рей. — Чи тебе?

Вона поглянула на ланцюг.

— Нас. Ми сім’я. А значить, і відповідати будемо разом.

Рей ковтнув.

Йому було десять. Їй — одинадцять.

А світ щойно вирішив, що цього достатньо для того, щоб перестати

бути дитиною, опинитися в епіцентрі війни, взяти на себе

відповідальність, і пройти цей шлях.

Розділ 2. Той, хто йде по сліду

У Місті Семи Дощів дощ не просто падав із неба. Він спостерігав,

стрікав по дахах, вбирався в каміння, збирав відлуння кроків і шепіт

думок. Старі казали: якщо довго дивитися в калюжу, можна

побачити не відображення, а спогади.

Тому саме тут завжди з’являлися ті, хто вмів читати сліди долі.

Висока постать у темному плащі стояла посеред зруйнованої

антикварної крамниці. Неон з вулиці ламався в уламках скла,

фарбуючи підлогу в отруйно-синій колір.

Постать не поспішала.

Він завжди приходив пізніше всіх — і саме тому завжди знаходив

потрібне. Те що було пропущено іншими.

Маска Інспектора була гладкою, без очей і рота. Вона не виражала

емоцій — бо емоції були зайвими.

Він опустився на коліно й торкнувся пальцями повітря.

Слід ще жив.

Синій, тремтливий, мов нитка павутини між світами.

— Компас активовано, — промовив Інспектор. Його голос був

рівним, ніби він говорив про щось просте, звичайне, про погоду, про