3. Пастка для мисливця

Я сиджу у своїй орендованій квартирі (яка, якщо вірити документам, належить місцевому нотаріусу, що виїхав на Балі) і переглядаю файли.

Суть афери проста:

1. Фонд вакцин ООН переповнений грошима.
2. Ці гроші проходять через десятки благодійних організацій, урядів та компаній.
3. Десь між пунктами 1 і 2 ми виймаємо свій шматок пирога.

Теоретично звучить як звичайна справа для будь-якого банкіра з Уолл-стріт, але тут є нюанс — мені не подобається, що план надто вже простий.

Я залажу в даркнет і копаю глибше й знаходжу те, що очікувала: це виглядає як підстава. Одному журналісту пропонують за символічну суму, ексклюзивний матеріал про гучну майбутню справу. Місце передачі матеріалів дивним чином збігається з адресою моєї квартири.

Ні Кросс — так справи не робляться. Не на ту натрапив — я надто давно у цьому бізнесі, щоб лізти в пастку, навіть якщо на дні лежить шоколадка.

Якщо хтось у цій схемі має стати жертвою. То це точно не я.

Кросс хоче використати мене як наживку. Якщо щось піде не так, усі сліди вкажуть на Софі Макарт, і ніхто навіть не згадає, що десь там був Кросс зі своєю організацією.

Я відкладаю ноут і вдивляюся у темне вікно.

Добре. Дуже добре. У мене уже зароджувався план.

***

Використати мене? Дуже нахабно. Але якби я дозволяла комусь робити з себе дурепу, я б зараз не сиділа тут, а працювала б у якомусь офісі, слухаючи начальника й мріючи про вихідні.

Ну що ж, Кросс. Гра починається. Але правила тепер визначаю я.

Перше, що я роблю, — набираю одному старому знайомому. А точніше, пишу повідомлення.
„Уяви, що тобі потрібна інформація про тіньову фінансову схему. Де ти шукав би?“

Відповідь приходить через кілька хвилин:
„Готель «Black Rose», третій поверх, кімната 317. Лайл.“

Лайл був колись хакером, поки не вирішив, що торгувати інформацією вигідніше, ніж просто красти її. Я знаю, що він не зробить нічого за просто так. І він мені симпатизує.

Тому, коли я заходжу в його номер у готелі, він уже сидить за ноутбуком, навіть не піднімаючи голови.

— О, Софі! Я знав, що ти прийдеш до мене… Що на цей раз?

Я кидаю на стіл пачку грошей. Він навіть не рахує.

— Мене цікавить фонд вакцин ООН. І те, хто на нього поклав око.

Він піднімає на мене очі, і я бачу, що він не здивований. Це насторожує.

—  Спустись в ресторан, випий щось, мені треба трохи часу.

Коли я повертаюся у номер за пару годин він заявляє:

— О, подруго, у тебе проблеми.

Я знизую плечима:

— У мене завжди проблеми. Уточни.

Лайл витягує з ноута флешку й кладе переді мною.

— Тут все, що я знайшов. Але є дещо дивне. Ця афера набагато глибша, ніж просто крадіжка грошей. Тут замішані люди, яких краще не злити.

Я беру флешку, але Лайл хапає мене за руку.

— Софі. Будь обережна.

Я вийшла на вулицю, втягнула носом повітря і миттєво відчула… за мною шпигують. Інтуїція, не підвела. Буквально через секунду я побачила — чорний позашляховик, що стояв навпроти готелю „Black Rose“. Здавалося б, нічого особливого. Але коли я зробила кілька кроків, він теж зрушив з місця.

Ах ви, любі мої професіонали. Як приємно, що ви так швидко звернули на мене увагу.

Я пройшла далі, ніби нічого не підозрюючи, і краєм ока помітила ще одну машину. Вони працювали парою.

„Софі, Софі, — сказала я собі, — це що, справжні поціновувачі? Нарешті ти доросла до серйозних переслідувань! Тепер тільки не забудь залишитися живою, щоб похизуватися цим“.

Я увійшла в торговий центр, пройшла повз кафе, взяла каву (оплачуючи чужою карткою, звісно), і за кілька хвилин уже виходила через інший вихід — у новій куртці, в сонцезахисних окулярах і з іншим кольором волосся.

Якщо ви думаєте, що носити перуку в кишені – це дивно, значить, ви не прожили достатньо насиченого життя.

Я розчинилася в натовпі, поки мої „шанувальники“ нервово озиралися, намагаючись знайти мене серед десятків людей. Ах, це завжди так приємно — дивитися, як хижак втрачає свою здобич.

Тепер залишилося тільки зрозуміти, хто за мною полює, чи це Кросс, чи хтось інший.

Я дістала телефон і набрала номер.

— Лайл, дорогенький, потрібна твоя допомога.

— Софі, ми ж домовлялися, що якщо ти подзвониш мені вдруге за місяць, це означатиме, що світ летить у прірву.

— О, не хвилюйся. Це просто я лечу у прірву, світ поки що тримається.

—  Зустрінемося в кафе на розі Еббі-Роуд за годину.

***

У кафе, я кинула на стіл флешку, яку він мені дав раніше.

— Мені потрібно знати, хто ще шукає ці дані. І що вони зроблять, якщо знайдуть їх.

Лайл втупився на мене, ніби на кота, який щойно приніс у будинок мертву мишу.

— Навіщо ти мене в це втягуєш? Ти ж розумієш, що ці люди можуть тебе вбити?

Я зітхнула.

— Лайле, у мене є правило: якщо мене хтось хоче вбити, я повинна бути першою, хто про це дізнається.

— І що ти зробиш?

Я відхилилася назад і усміхнулася.

— Вони хотіли мене підставити. Тож саме час підставити їх.

— Отже, — сказав Лайл, підключаючи свій ноут до даркнета. — Ти хочеш, щоб я з’ясував, хто ще полює за цими даними. А може ще, доступ до моїх рахунків надати?

Я зробила вигляд, що подумала.

— Так, плюс знайди мені когось, хто дуже хоче померти… або, принаймні, любить ризик.

Лайл підняв брови.

— Щось мені підказує, що цей план не передбачає офіційного дозволу на роботу?

Я всміхнулася й посунулась ближче.

— Дорогенький, ти ж знаєш мене. Як тільки щось стає легальним, воно одразу стає нецікавим.

Лайл лише зітхнув і відкрив кодову програму для входу.

— Гаразд, дай мені пару хвилин. А ти поки що можеш зробити щось корисне, наприклад, не привертати увагу поліції.

Я зневажливо хмикнула й підійшла до вікна, дивлячись на вулицю. Висока будівля навпроти відбивала вогні міста, створюючи ефект гігантського дзеркала. Потім повернулася до барної стійки і замовила два еспресо.