2. Пропозиція.

Двадцять хвилин по тому ми вже їхали в чорному геліку, що рухався незнайомими вулицями Лондона. Вікна тоновані, водій мовчазний, атмосфера – як у шпигунському кіно.

— Ви все ще не сказали, що вам від мене потрібно, — нагадала я.

Кросс розслаблено відкинувся на сидінні.

— Ми слідкували за вами деякий час. Ви розумніша за більшість аферистів. Але ваш талант витрачається на дрібниці.

Я ледь не вибухнула від обурення. Дрібниці? Спробували б самі провернути угоду на мільйони, самотужки з обмеженими ресурсами.

— І що ж ви пропонуєте? — Я глянула у вікно автівки, удаючи, що нудьгую.

Кросс нахилився ближче.

— Гроші. Захист. І роботу, яка вам сподобається.

— І яка ж це робота?

Він усміхнувся.

— Шахрайство. Але на рівні, про який ви навіть не мріяли.

Я не стримала цікавості.

— Наприклад?

— Наприклад, найбільша фінансова афера останнього десятиліття.

У машині запала тиша. А потім я усміхнулася.

Витримуючи паузи дивилася на Кросса, вдаючи, що обмірковую пропозицію. Насправді ж, пербирала в голові можливі варіанти.

Якщо це пастка – я влипла. Якщо це справжня пропозиція – я влипла ще більше.

— Отже, найбільша фінансова афера десятиліття, — повторила я, вдивляючись у його обличчя. — І що, ви просто так довірите її мені?

Кросс легенько постукав по планшету, який лежав на сидінні між нами.

— Ми перевірили вас, міс Макарт. Ви обійшли три банківські системи, створили схему з фальшивими купюрами і провернули трюк з підробленими сертифікатами вакцинації так майстерно, що навіть найприскіпливіші інвестори вас не запідозрили.

Я скромно посміхнулася.

— Ви мене перехвалюєте.

— Не думаю. Так от, у нас є угода, яка потребує саме такого розуму, як у вас.

— І що ж це за угода?

Кросс зробив паузу, ніби додаючи моменту драматичного ефекту.

— Вакцинний фонд ООН.

Я здивовано підняла брови.

— ООН?

— Саме так, — погодився він.

Ну, тепер це офіційно найвдаліший день у моєму житті.

Вакцинний фонд ООН – це десятки мільярдів доларів, що циркулюють у світі. Донорські внески, урядові гранти, фінансова звітність, якою ніхто насправді не переймається…

І вони хочуть, щоб я туди залізла?

— Хвилинку, — я задумалася. — Ви мені кажете, що хочете… вкрасти гроші у світової системи охорони здоров’я?

Кросс злегка посміхнувся.

— Хіба це звучить гірше, ніж те, що вони вже роблять?

Я мовчала.

Він нахилився ближче.

— Подумайте. Фонди виділяють гроші на вакцини. Гроші йдуть через низку посередників. Десь дорогою кілька сот мільйонів випаровуються. І ніхто навіть не моргне оком. Бо всі звіти підписані, а благодійність – річ свята.

Я ледь не присвистнула.

— І що, ви хочете просто взяти і перехопити ці «випарувані» мільйони?

— Саме так, міс Макарт.

Ну що ж…

А це вже справді велика афера.

Я усміхнулася і простягнула руку.

— Домовились.

Кросс з легким здивуванням подивився на мою руку, а потім спокійно потиснув її. У його очах на якусь хвилину заблищав інтерес.

— Чудово. Тепер поговоримо про деталі, — сказав він, відкидаючись на сидінні.

Я почала перебирати у голові можливі варіанти: чи не є це пасткою? Чи не надто швидко я погодилася? З іншого боку, фінансові махінації з міжнародними фондами, та ще й такі масштаби — це мій шанс. Мій шанс на щось велике.

Кросс відкрив на  планшеті якийсь документ і подивився на мене з серйозним виразом.

— Ми працюємо з групою, яка вже отримала доступ до внутрішніх каналів фінансування ООН. Ваше завдання — влитися у довіру до керуючого банком, зламати систему, забрати гроші й перевести їх у безпечне місце. Ми надаємо вам всі ресурси для цього.

Я підняла брови.

— Ви серйозно? Просто перевести гроші? Чому не зробити це вам самостійно?

— Тому що у нас є певні обмеження. Не будемо вдаватися в подробиці, але ми не можемо діяти так, як ви. Ви майстерно працюєте в тіні, а ми маємо свої… проблеми з доступом.

Ага. Отже, вони хочуть мене використати. А я, в свою чергу, хочу використати вас.

— І ви хочете, щоб я зробила це по своєму?

— Саме так. Ви залучаєте наших людей і провертаєте все без зайвих слідів. Ви також будете відповідати за безпеку переведення коштів. Якщо все піде не за планом, ми знайдемо вас.

Я зробила кілька глибоких вдихів. Друга погроза. Це вже не просто шахрайство на дрібному рівні. Це великі гроші, великі виклики, великі можливості. Але й величезна небезпека.

— Як швидко ви хочете, щоб я почала? — запитала я, погляд залишався холодним і не виказував моїх емоцій.

Кросс поклав планшет назад у свою сумку і взяв невеличку папку з документами та передав мені.

— Чим швидше, тим краще. Ми маємо кілька важливих деталей, які треба врахувати. Тому з вами буде працювати ще один партнер. Він допоможе з технічною частиною.

Я відчула, як в мені наростає обурення.

— Хто це?

Кросс подивився на мене з таким виразом, ніби я вже повинна була знати.

— Технічний експерт. Ви ж знайомі з хакерами?

— Я більше знайома з результатами їх кропіткої праці, ніж з самими людьми, — відповіла я, посміхаючись.

Він злегка кивнув.

— Ви зустрінете його сьогодні. Він надішле вам деталі. Що стосується вашої частини — ми надіємось ви почнете діяти в найближчі пару днів. Не зволікайте.

Два дні. У мене є два дні, щоб вирішити, наскільки далеко я готова зайти.

Я заглянула в папку.

— Гаразд. Яка моя частка?

—  Десять відсотків.

Це жарт? Чи Кросс і сам вірить у цю щедрість, чи просто хоче подивитися, чи зможе всучити мені це, наче підробку «Rolex» туристу на ринку?

— А якщо я скажу, що хочу сорок? — питаю я, нахилившись уперед і роблячи найщиріший вираз обличчя, на який тільки здатна після довгого дня симуляції ввічливості.