1. Софі Макарт

Я люблю афери. Це мій виклик цьому світу, який остаточно загруз у нудотній, контрольованій бюрократії. А, найголовніше, вони приносять гроші – а гроші у 2020 році були важливішими, ніж коли-небудь.

Тому, коли я вийшла з банку, де щойно втілила в життя чергову геніальну схему, на моєму обличчі сяяла усмішка, а в сумочці лежала картка з доступом до дуже жирного рахунку.

Варто уточнити: я не грабіжниця в класичному сенсі. Ніяких пістолетів, масок чи тупих спільників, які накосячать у найвідповідальніший момент. Тільки мозок, талант до імпровізації та добре налаштовані VPN.

Сьогоднішня афера була ідеальна у своїй простоті. Я створила фейкову компанію – «Глобал Медікал Інвест» – яка нібито займалася розробкою революційного ПЛР-тесту. Без того жахливого запихання паличок глибоко в ніс. Навіть вигадала псевдонауковий звіт із графіками, які переконували навіть найприскіпливіших інвесторів. Через три тижні мій фальшивий стартап зібрав 2,3 мільйона доларів.

Чудова робота, чи не так? Проблема була в іншому. Я мала зникнути з грошима, поки якісь недовірливі скнари не почали ставити запитання, а де продукт.

Саме тому я йшла пустими вулицями Лондона, прямуючи до своєї квартири, щоб перевести гроші на пару запасних рахунків. І от саме тоді сталося те, чого я найменше очікувала…

Я відчула це спочатку як ледь помітний холодок по спині. Інтуїція, вироблена роками шахрайства, вдарила тривожною сиреною: за мною стежать.

Уповільнивши крок, але не занадто, щоб не привернути увагу. Нахилилася, ніби зав’язую шнурівки, і краєм ока оглянула перехожих. Випадкові постаті – офісні клерки в масках, кур’єр на велосипеді, мамочка з візочком… Але хтось вирізнявся.

Чоловік у сірому плащі. Надто звичайний, надто непримітний – а значить, підозрілий. Його погляд раз у раз ковзав у мій бік, хоч він старанно робив вигляд, що просто прогулюється.

Я випрямилася й зробила єдине, що вміла найкраще – зникла.

Між Starbucks і забігайлівкою де подавали пристойні фалафели, знаходилася вузька арка, що вела у двори. Я звернула туди, ніби це мій звичний маршрут. Потім – швидкий ривок ліворуч, у під’їзд, двері якого залишив відчиненими якийсь забудькуватий кур’єр.

Я завмерла за стіною, слухаючи.

Кроки. Повільні, впевнені. Він пішов за мною.

Ну що ж, гра почалась.

Я видихнула, поправила капюшон і… вискочила через чорний хід у протилежний провулок. За дві вулиці, був заздалегідь припаркований скутер. Мій квиток на свободу.

Але я знала коротший шлях. Провулком вийшла у внутрішній дворик, оточений з чотирьох боків старими будинками. Мигцем пробігла до протилежного кута. Задній вхід на кухню невеликого ресторанчика, прохід між столиками і вихід на потрібну стоянку.

Три хвилини – і я вже летіла вузькими вуличками, маневруючи між поодинокими машинами. Виграючи собі час, щоб дізнатися: хто, чорт його забирай, на мене вийшов?

Я зробила кілька кіл кварталом, змінюючи маршрут, поки не була певна: від хвоста вдалося відірватися.

Скутер я залишила біля вокзалу, скориставшись нагодою злитися з натовпом. Вокзал Лондона навіть у карантин – ідеальне місце, щоб загубитися. Але я не розслаблялася. Хтось мене пас. І якщо це не звичайні копи чи детектив, якого найняв параноїдальний інвестор, тоді є ймовірність, що мені варто починати хвилюватися.

Я забігла в громадський туалет, витягла телефон і відкрила заздалегідь підготовлений додаток. Програма «Авто-суїцид» для смартфона – натискання однієї кнопки, і пристрій стирає усе і скидає себе до заводських налаштувань.

Хлюп. Прощавайте, компрометуючі файли. Смартфон зник в унітазі.

Далі — до своєї квартири повертатися не можна. Я діяла за планом Б: запасний притулок, де все необхідне для швидкої втечі чекало на мене.

***

Наступного ранку, я сиділа в маленькій орендованій квартирі на околиці, за чашкою дешевого розчинного еспресо, гортаючи новини на новенькому смартфоні.

Сайт BBC кричав: «Гучне шахрайство! Стартап-міраж виманив мільйони у довірливих інвесторів».

На фото – логотип моєї «Глобал Медікал Інвест». Стаття була водночас захопливою і смішною: журналісти у фарбах описували, як «таємничий геній аферист» використав фальшиві лабораторні звіти, а інвестори самі залюбки «запакували» мільйони у цю пастку.

Я вже збиралася закрити вкладку, коли помітила останній абзац.

За непідтвердженими даними, до розслідування підключилася спеціальна група…

Ну, от і підтвердження. За мною полюють не прості копи.

Я усміхнулася. Це інтригувало.

Відклала ноутбук і відкинулася на спинку стільця. Окей, Софі, подумай.

Якщо за мною тепер женуться не просто інвестори з копами, а спеціальна група, то це означає два варіанти: або я наступила на горло якомусь дуже впливовому дядечку, або ж мене давно пасли й чекали слушного моменту щоб схопити.

У будь-якому випадку, пора залягати на дно.

Я відкрила стареньку валізу, що чекала свого часу в шафі. Всередині – комплект одягу на випадок екстреного перетворення на нову особу: безликий тренч, шапка-біні, змінене волосся (перука платинової блондинки – трохи клішовано, але працює), а ще окуляри з діоптріями, хоча я прекрасно бачу.

Згідно з паспортом, який я дістала з подвійного дна валізи, мене звали Аманда Лоуренс, і я була звичайною студенткою, яка приїхала в Лондон вивчати історію мистецтв.

Фальшиві документи – мій маленький фетиш.

Я набрала в смартфоні номер. Через три гудки відповів знайомий голос:

— Слухаю.

— Хіба коли-небудь було інакше? —  промовила я кодову фразу.

— Ти знову у халепі? — сухо спитав Бен.

—  А ти провидець,  —  з посмішкою відповіла йому.

Бен зітхнув. Він був моїм найстарішим контактом у цьому бізнесі – а ще найнадійнішим, нас познайомив мій ментор, Пол Аллен. Якщо тобі потрібен маршрут для втечі, чистий паспорт чи хороша порада, Бен — твоя людина.