Глава 7. Ілюзія забуття .

Макс обіймає мене за плечі, коли ми виходимо з кафе. Його теплі пальці впевнено стискають мою руку, і я роблю вигляд, що мені це подобається.

Я усміхаюся. Не тому, що хочу, а тому, що так треба.

Він хороший. Гарний. Впевнений у собі. Університетський ловелас, який ніколи не терпів відмов. Він обирав найкраще – і чомусь обрав мене.

А я… я просто дозволила йому це зробити.

Коли він цілує мене – я заплющую очі.

Я ніби чекаю, що його губи стануть іншими, що його дотик стане знайомим, що його голос набуде іншої тональності.

Але цього не стається.

Бо він – не він.

Я намагаюся забути, але забуття – це лише красива ілюзія.

Кароліна повернулася.

Вона більше не просто багата дівчинка з іншого світу. Вона тепер частина його життя.

І це розриває мене зсередини.

Вони всюди разом. У компаніях, на студентських вечірках, у кав’ярнях біля університету. Вона торкається його руки, шепоче йому щось на вухо, сміється так, ніби все навколо належить лише їм двом.

І він не відсторонюється.

Я бачу їх – і відчуваю, як моє серце стискається в грудях.

Макс щось говорить, але я не слухаю. Його слова – просто білий шум.

Я знову дивлюся на нього й намагаюся переконати себе, що я тут, поруч із ним, тому що хочу цього.

Але коли я заплющую очі – переді мною тільки він.

Той, хто завжди був моїм найкращим другом.

Той, хто розбив мене вщент.

Той, кого я, попри все, все ще кохаю.