Глава 4. Свято . Частина 1

До вечора маєток Вавилонів змінився до невпізнання.
Ще з самого ранку слуги бігали коридорами, тягаючи зі старих комор свічники, вази, срібний посуд і все, що бодай віддалено нагадувало про багатство родини.
— Обережніше! — кричав управитель із другого поверху. — Це вазон із часів прадіда!
— А він точно не переживе ще одного свята? — озвався знизу якийсь слуга.
— Якщо ти його розіб'єш — ні ти, ні вазон не переживете!
Айрін, проходячи коридором, мимоволі усміхнулася.
Здавалося, весь маєток готували не до свята, а до облоги.
У внутрішньому дворі встановили довгі столи. На них уже стояли срібні келихи, порцелянові тарілки та десятки свічок.
Квіти були всюди.
На столах.
На сходах.
У вазах.
Навіть біля фонтану хтось примудрився поставити величезний букет.
Айрін зупинилася біля нього.
— Сподіваюся, хоч квіти не запросили на політичні переговори.
— Не сумнівайся, — пролунав голос позаду. — Якщо вони з герба впливового роду, батько змусить їх підписати союз.
Айрін повернулася.
Ноіл стояв у дверях, спираючись на одвірок.
— Ти знову підслуховував?
— Я? Ніколи.
— Ти навіть не намагаєшся брехати переконливо.
— Бо ти все одно знаєш правду.
Айрін фиркнула.
— Чого тобі?
— Прийшов перевірити, чи ти ще жива.
— Розчарований?
— Трохи.
— Ноіл мені зараз не до тебе .
— Да не вже. Ти не можеш знайти трохи часу для саого улюбленого брата?
Айрін закотила очі й попрямувала до своєї кімнати.
Ноіл пішов за нею.
— До речі, батько сказав, щоб ти сьогодні була чемною 
Айрін різко зупинилася.
— Передай батькові, що я не знаю такого слова.
— Я саме так і відповів.
— І що він?
— Подивився на мене так, ніби подумав, що краще було б виховати собаку.
— Не хвилюйся. Ти все одно не впорався б із собакою.
— Неправда. Я чудово ладнаю з тваринами і тобі це відомо.
— Особливо з тими, які не можуть говорити?
— Саме так.
Айрін засміялася.
Вони зайшли до її кімнати.
Вона стала перед дзеркалом.
На ній була довга темно-синя сукня з тонкою срібною вишивкою на рукавах. Волосся залишили розпущеним, лише кілька пасом закололи срібними шпильками.
Айрін уважно подивилася на себе.
— Ну?
— Що «ну»?
— Як я виглядаю?
Ліам задумливо примружився.
— Як людина, яка зараз скаже всім гостям, що їхні зачіски жахливі та більшість жінок одягнуті в кумедні сукні 
— Це комплімент?
— Найкращий, який ти сьогодні отримаєш.
Вона кинула в нього подушку.
Ноіл  ухилився.
— Агресія! У святковій сукні! Я вражений.
— Вийди.
— Уже.
Він рушив до дверей, але зупинився.
— До речі...
— Що?
Його усмішка зникла.
— Ти знаєш, навіщо сьогодні приїжджає королівська родина?
Айрін насупилася.
— Ні.
— Я теж не все знаю.
— Що означає «не все»?
— Це означає, що батько говорить із нами так, ніби нам по п'ять років.
— Мені вже давно не п'ять.
— А мені шкода. У п'ять років життя було простішим.
— Ти й зараз поводишся на п'ять.
— Дякую.
— Це не комплімент.
— Я вирішив сприйняти як комплімент.
Айрін усміхнулася.
— Хто приїде?
Ліам знову посерйознішав.
— Король Карл. Принц Адріан. Кілька представників старих родів.
— І?
— Кажуть, навіть королівський радник.
Айрін нахмурилася.
— Для звичайного свята це забагато.
— Я теж так думаю.
— І що ти пропонуєш?
— Триматися разом.
Айрін подивилася на нього.
— Це твій геніальний план?
— Так.
— А якщо щось піде не так?
— Тоді будемо тікати разом.
— Нарешті щось розумне.
— Я взагалі генератор геніальних ідей.
— Ти генератор проблем.
— Сестро, ти просто не готова до мого масштабу інтелекту.
— Ноіле...
— Так?
— Вийди.
— Уже йду.
Він вискочив за двері.
— І не спізнюйся!
— Я почув!
— І не чіпай мої речі!
— Нічого не обіцяю!
Айрін усміхнулася.
Але щойно двері зачинилися, усмішка зникла.
Щось було не так в цьому святі . Батько 100% щось задумав ,бо для звичайного свята занадто багато впливових людей. 

─── 

Коли Айрін спустилася до головної зали, там уже було повно людей.
Гості прибували один за одним.
Чоловіки в дорогих костюмах.
Жінки у вечірніх пишних сукнях.
Молоді спадкоємці, які дивилися на всіх так, ніби вже отримали половину королівства у спадок.
Музиканти грали легку мелодію.
Слуги розносили напої.
Айрін озирнулася.
— Ну й цирк.
— Я теж радий тебе бачити.
Ліам з'явився поруч із келихом у руці.
— Ти вже п'єш?
— Ні.
— А що це?
— Яблучний сік.
Айрін підняла брову.
— Звідки ти взяв яблучний сік у кришталевому келиху?
Ліам замислився.
— Мені сказали, що так виглядає шляхетніше.
— Хто?
— Людина, яка дуже хотіла, щоб я не ставив зайвих питань.
— Мені це вже подобається.
— Бачиш? Я завжди знав, як створити атмосферу.
Айрін ледь усміхнулася.
— Тільки не кажи, що ти знову щось задумав.
— Я?
— Ліаме.
— Нічого.
— Ти посміхаєшся.
— Я просто щасливий.
— Ти так посміхаєшся тільки тоді, коли зробив щось дурне.
— Наклеп.
— Правда.
— Добре. Можливо, трохи.
— Що ти зробив?
— Поки що нічого.
— А «поки що» мені зовсім не подобається.
Вони не встигли продовжити.
Голос слуги пролунав над залою:
— Його Величність, король Карл!
Музика стихла.
Розмови змовкли.
Двері відчинилися.
До зали увійшов король.
Високий чоловік у темно-червоному вбранні із золотими застібками. Волосся вже частково посивіло, але його погляд залишався гострим.
Поруч ішов молодий чоловік.
Принц Адріан.
Високий, темноволосий, у чорному костюмі із золотими деталями.
Він виглядав спокійним.
Надто спокійним.
Айрін помітила його погляд.
Він швидко ковзнув залом, оцінюючи кожного.
Наче шукав когось.
Або щось.
Король підійшов до батька Айрін.
— Вавилоне.
— Ваша Величносте.
— Сподіваюся, цього разу ми справді прийшли на свято.
Батько Айрін усміхнувся.
— Залежить від того, що ви називаєте святом.
Король засміявся.
— Як завжди. Навіть вино у твоєму домі звучить як політична заява.
Айрін ледь не пирснула.
Батько кинув на неї попереджувальний погляд.
Вона одразу зробила невинне обличчя.
Король перевів погляд на неї.
— А це, мабуть, Айрін?
— Так, Ваша Величносте.
Айрін зробила короткий уклін.
— Я багато про тебе чув.
— Сподіваюся, нічого поганого.
— Навпаки.
Король усміхнувся.
— Кажуть, ти дуже схожа на матір.
Усмішка Айрін ледь помітно згасла.
Вона ще не встигла відповісти, як поруч пролунав голос:
— Принц Адріан.
Молодий чоловік простягнув руку.
Айрін подала свою.
— Айрін Вавилон.
— Приємно познайомитися.
— Взаємно.
Він не поспішав відводити погляд.
— Ви не любите подібні заходи?
— Звідки ви взяли?
— Усі навколо посміхаються.
Адріан окинув поглядом залу.
— А ви виглядаєте так, ніби подумки вже спалили маєток і поїхали.
Айрін не стримала усмішки.
— Ви швидко робите висновки.
— Я спостережливий.
— Або просто нахабний.
Адріан усміхнувся.
— Це ще належить з'ясувати.
Ліам, який стояв неподалік, тихо пробурмотів:
— О, це буде весело.
Айрін повернула голову.
— Я чую тебе.
— Я й хотів, щоб ти почула.
— Ліаме.
— Мовчу.
— Ти ніколи не мовчиш.
— Це неправда.
— Ти говориш навіть уві сні.
— Звідки ти знаєш?
— Ти живеш у сусідній кімнаті.
Адріан тихо засміявся.
Айрін подивилася на нього.
— Не смійтеся.
— Вибачте.
— Ви теж такий?
— Який?
— Любите підливати олії у вогонь?
— Тільки якщо вогонь цікавий.
Айрін на секунду замовкла.
А потім усміхнулася.
— Небезпечна відповідь, принце.
— Я попереджав вас міледі