Глава 3. Таємна рада

По центру кімнати височів камін, у якому спокійно палало полум'я. Вогонь відкидав на кам'яні стіни золотаві відблиски, а потріскування дров було єдиним звуком, що порушував тишу.
Навпроти каміна стояли два масивні крісла, оббиті чорним шовком і прикрашені золотими ґудзиками. Між ними розташовувався невеликий стіл із прозорого скла. На його поверхні відбивалося полум'я, створюючи враження, ніби всередині столу теж горить вогонь.
Кімната не мала жодного вікна.
Її освітлювали лише камін та кілька свічок, полум'я яких час від часу здригалося, хоча протягів тут не було.
У дальньому кутку стояло старовинне дзеркало в чорній металевій рамі. На його поверхні раптом пробігла хвиля сріблястого світла.
За мить із дзеркала вийшла жінка.
Вона була одягнена в довгу чорну сукню, поверх якої спадало темне дорожнє пальто. На голові красувався капелюх із широкими полями, що приховував частину її обличчя.
Жінка зупинилася посеред кімнати й уважно оглянула приміщення.
Її погляд ковзнув по кріслах, каміну, столу, а потім зупинився на дзеркалі.
На її губах з'явилася ледь помітна усмішка.
Вона повільно підійшла до крісла, що стояло в самому кутку, сіла й закинула ногу на ногу.
Звідси їй було добре видно все.
— Запізнюються, — тихо промовила вона.
Та відповідь не прозвучала.
Через кілька секунд дзеркало знову замерехтіло.
Цього разу з нього вийшов чоловік у чорному костюмі. Він мав бездоганно вкладене темне волосся та впевнений вираз обличчя.
Побачивши жінку, чоловік зняв капелюха й чемно вклонився.
— Ви, як завжди, маєте неперевершений вигляд, Скарлет.
— А ти, як завжди, надто багато говориш, Річарде.
Чоловік усміхнувся, наче зовсім не образився.
— Приємно бачити, що роки не змінили вашого характеру.
Він сів у сусіднє крісло, закинув ногу на ногу й кинув погляд на дзеркало.
Його поверхня знову почала світитися.
— Схоже, хтось іще має приєднатися, — сказав Річард.
Скарлет важко зітхнула.
— Вона не прийде.
— Звідки така впевненість?
— Драконів ніколи не цікавило існування людей. А магів вони й поготів не вважають рівними собі.
Річард насупився.
— Але цього разу все інакше.
Скарлет нічого не відповіла.
Вона дивилася на дзеркало.
— Саме це мене й лякає.
Річард уже хотів щось сказати, але дзеркало раптом спалахнуло яскравіше.
Із нього вийшла жінка з яскравими зеленими очима, що нагадували смарагди. Її довге руде волосся було заплетене в косу, прикрашену невеликими каменями кольору топазу.
Одразу за нею до кімнати зайшов високий чоловік із сивим волоссям та атлетичною статурою. На ньому був темно-синій костюм, а на обличчі — втомлений, але зосереджений вираз.
Річард підвівся.
— Філіпе, Елеоноро. Радий вас бачити.
Він по черзі привітав давніх друзів.
— Невже ми всі зібралися разом, як у старі часи? — з усмішкою промовила Скарлет.
Вона клацнула пальцями.
На столі одразу з'явилися порцелянові чашки з гарячим чаєм. Аромат трав розійшовся кімнатою.
Елеонора підозріло подивилася на свою чашку.
— Ти часом не збираєшся нас отруїти, щоб самій зайняти трон?
Скарлет усміхнулася.
— А ти, як завжди, прониклива.
Вона взяла свою чашку.
— Якщо я захочу вас убити, то використаю отруту, яка змусить вас помирати довго й болісно. Або просто накажу своїм людям перегризти вам горло.
Елеонора примружила очі.
— І після цього ти хочеш переконати мене, що не бажаєш нашої смерті?
— Саме так. Скажи мені, люба Елеоноро, навіщо мені бажати вашої смерті, якщо це не принесе мені жодної вигоди?
— По тобі не скажеш.
— Досить, — твердо сказав Філіп.
Він поставив чашку на стіл.
— Ми прийшли сюди не для того, щоб знову сваритися.
На кілька секунд запала тиша.
Усі розуміли: він мав рацію.
Останні кілька місяців королівство поступово занурювалося в хаос.
Спочатку зникли кілька торгових караванів.
Потім на північних землях були знищені прикордонні поселення.
А після цього почалися напади драконів.
Спершу ніхто не надавав цьому великого значення.
Але потім напади стали систематичними.
Дракони спалювали сторожові вежі, руйнували склади із запасами, нападали на військові загони.
І найгірше було те, що ніхто не розумів причини.
— Я як завжди приходжу на найцікавіше, — пролунав голос біля входу.
Усі одночасно повернули голови.
До кімнати зайшла жінка в довгій чорній сукні.
Її волосся кольору воронячого крила було зібране в низький пучок, прикрашений срібними шпильками у формі клинового листка.
Холодні сині очі уважно оглянули присутніх.
Вона не поспішала.
Здавалося, жінка навмисно дозволяла кожному роздивитися її.
— Роберте, — кивнув Річард.
— Вибачте за запізнення.
Вона підійшла до крісла й сіла.
— Отже, навіщо ми тут?
Скарлет обвела поглядом присутніх.
— Ми всі зібралися задля однієї спільної мети — врятувати королівство від нападів драконів.
Роберт похитав головою.
— З ними неможливо домовитися. Дракони вперті та надто горді.
— Гордість не робить їх дурними, — заперечила Скарлет. — Якщо вони почали нападати після століть спокою, повинна бути причина.
— Тоді треба її знайти, — відповів Роберт.
— Саме так.
Елеонора різко поставила чашку на стіл.
— А я пропоную дати їм відсіч. Якщо ми не нападемо першими, рано чи пізно королівство впаде.
— Елеоноро...
— Що?
— Ти справді пропонуєш розпочати війну з драконами?
Скарлет повільно підвелася.
— Ти забула, з ким хочеш воювати? Дракони — священні істоти. Вони є предками магів Вогню. Якщо ми почнемо війну, першими під удар потрапимо саме ми.
Елеонора стиснула губи.
— І що ти пропонуєш? Просто сидіти й чекати, поки вони спалять наші міста?
— Ні.
Скарлет підійшла до каміна.
— Я пропоную думати.
— Дуже мудро, — саркастично відповіла Елеонора.
Скарлет проігнорувала її.
— Нам і без драконів вистачає ворогів. Вам мало короля Філіпа?
Філіп насупився.
— Не вплутуй мене у свої суперечки.
— Я говорю про короля Карла, — продовжила Скарлет. — Йому вже давно сняться наші землі та багатства.
Елеонора холодно посміхнулася.
— Особливо його синові.
Річард перевів погляд з однієї жінки на іншу.
— Знову це?
— Його син поклав око на мою доньку, — відповіла Елеонора.
— Завдяки твоїй доньці ми могли б отримати вічний мир, — зауважив Роберт.
Елеонора різко повернулася до нього.
— Карл ніколи не стримав би слова. Він жадібний до всього, а особливо до того, що йому не належить.
— Зараз за тебе говорить твоє его чи здоровий глузд? — усміхнулася Елеонора.
— Досить.
Цього разу голос Скарлет прозвучав настільки твердо, що всі замовкли.
— Ми зібралися не для того, щоб обговорювати шлюбні союзи.
Вона підійшла до вікна.
За склом уже починався світанок.
Темне небо поступово світлішало. Останні зорі зникали одна за одною, а на горизонті з'явилася тонка смуга золотого світла.
Скарлет дивилася на небо, але думками була далеко звідси.
— Нам залишилося дуже мало часу.
— Чому? — запитав Річард.
Скарлет не відповіла одразу.
— Тому що я сьогодні вночі отримала повідомлення.
Усі насторожилися.
— Від кого? — запитав Філіп.
— Від людини, яка живе на північному кордоні.
— І що вона сказала?
Скарлет повільно повернулася до них.
— Там бачили чорного дракона.
У кімнаті запала тиша.
Цього разу навіть Елеонора не знайшла що відповісти.
— Чорного? — перепитав Роберт.
— Так.
— Але вони давно зникли.
— Саме тому я й сказала, що часу мало.
Філіп підвівся.
— Ти впевнена?
— Ні.
Скарлет знову подивилася у вікно.
— Але якщо це правда, тоді напади — лише початок.
— Чорні дракони можуть бути причетні? — тихо запитав Річард.
— А можуть і не бути.
— Тоді ми нічого не знаємо.
— Знаємо одне, — відповіла Скарлет. — Хтось хоче, щоб ми повірили, ніби дракони оголосили нам війну.
Роберт задумливо нахмурився.
— Ти думаєш, хтось провокує їх?
— Саме так.
Елеонора схрестила руки на грудях.
— Навіщо?
— Щоб ми почали боятися драконів. А потім самі пішли на них війною.
Річард повільно кивнув.
— І поки ми будемо воювати між собою, хтось третій отримає те, чого хоче.
— Землі, — сказав Філіп.
— Владу, — додала Елеонора.
— Або щось набагато цінніше, — тихо сказала Скарлет.
Усі подивилися на неї.
— Що може бути ціннішим за королівство? — запитав Роберт.
Скарлет промовчала.
Вона сама не знала відповіді.
Але чомусь останніми днями її не залишало відчуття, що за всім цим стоїть щось давніше за саме королівство.
Щось, про що люди давно забули.
Щось, що не повинно було прокидатися.
— Нам не обов'язково допомагати смертним, — нарешті промовила Скарлет. — Ми можемо залишитися осторонь і не обирати жодної сторони.
— Рано чи пізно нам доведеться зробити вибір, — відповів Роберт.
Скарлет обернулася до нього.
Кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного.
— Ти, як завжди, маєш рацію.
Роберт усміхнувся.
— Приємно чути це від тебе хоча б раз.
Скарлет ледь помітно посміхнулася.
— Тоді домовилися. Ми не вступаємо у війну. Принаймні поки що.
— А що робимо? — запитав Філіп.
— Я спробую дізнатися правду.
Елеонора підвелася.
— А якщо дракони нападуть знову?
Скарлет на мить замислилася.
— Тоді нам доведеться захищатися.
Вона підійшла до дзеркала.
Елеонора зробила те саме.
Жінка приклала долоню до холодної поверхні, і дзеркало одразу вкрили хвилі сріблястого світла.
Перед тим як ступити всередину, Елеонора обернулася.
Її яскраві зелені очі уважно подивилися на присутніх.
— Мені вже час. Справи самі собою не зникнуть. Як і наші обов'язки.
Вона зникла в дзеркалі.
Річард підвівся.
— Ну що ж, і мені вже час, любі друзі. Треба готуватися до завтрашнього свята Уражаю.
— Не забудь, що завтра тобі доведеться посміхатися королівській родині, — усміхнулася Скарлет.
— Для цього в мене є роки практики.
Він узяв капелюха й попрямував до дзеркала.
Філіп затримався біля дверей.
— Скарлет.
— Що?
— Якщо ти маєш рацію...
Він замовк.
— Якщо хтось справді провокує драконів, то ми маємо справу не просто з політичною змовою.
Скарлет подивилася на нього.
— Я знаю.
— І якщо чорний дракон справді повернувся...
— Тоді хтось порушив те, що мало залишатися похованим.
Філіп нічого не відповів.
За мить він теж зник у дзеркалі.
Скарлет залишилася сама.
Вона підійшла до вікна й подивилася на перші промені сонця.
Місто прокидалося.
Люди ще не знали, що над їхніми головами вже збираються хмари нової війни.
Скарлет заплющила очі.
І раптом десь далеко, за горами, пролунав протяжний гул.
Не грім.
Не вітер.
Вона різко розплющила очі.
На горизонті, серед гір, на мить спалахнуло червоне світло.
Скарлет застигла.
—Вже нічого не змінити
Її голос ледь було чути.