Глава 2. Світанок над Еренболом

Світанок приходив повільно й тихо, ніби сам не хотів порушувати спокій ночі.
Темрява поступово відступала перед першими променями сонця, а небо над Еренболом забарвлювалося в ніжні відтінки рожевого, золотого та холодного блакитного. Гірські вершини ще ховалися в ранковому тумані, а між високими деревами повільно прокидалося життя.
Легкий вітер колихав листя, струшуючи з нього краплини роси. Вони падали на траву й спалахували в перших променях сонця, наче маленькі дорогоцінні камені.
Десь далеко почувся спів першого птаха.
Йому відповів другий.
Потім третій.
За кілька хвилин увесь ліс наповнився ранковою мелодією.
Озеро залишалося нерухомим, мов величезне дзеркало. У його темній поверхні відбивалися гори, небо та дерева, що схилялися над водою.
Але одна постать уже давно не спала.
На самому березі стояла висока дівчина з чорним волоссям до плечей.
Айрін.
На ній була темна тренувальна сорочка, вузькі штани та високі шкіряні чоботи. У руках вона тримала довгий меч.
Дівчина повільно заплющила очі.
Вдих.
Видих.
Вона відчула прохолоду ранкового повітря, напруження м'язів і знайому вагу руків'я в долоні.
Потім зробила перший рух.
Різкий помах.
Клинок зі свистом розсік повітря.
Ще один удар.
Крок убік.
Поворот.
Удар.
Айрін рухалася швидко й точно. Кожен рух був відточений роками тренувань. Вона вже не думала про те, куди поставити ногу чи під яким кутом тримати меч. Тіло саме знало, що робити.
Меч давно став для неї не просто зброєю.
Він був продовженням її руки.
Ще один удар.
Дівчина різко зупинилася.
Кінчик клинка завис за кілька сантиметрів над землею.
Айрін важко дихала. На чолі виступили краплини поту, але вона навіть не витерла їх.
Їй подобався цей стан.
Тиша.
Самотність.
Меч.
Тут ніхто не вимагав від неї бути слухняною донькою, правильною спадкоємицею чи талановитою магинею.
Тут вона могла просто бути собою.
— Нарешті я тебе знайшов, сестро.
Знайомий голос позаду миттєво зруйнував її спокій.
Айрін заплющила очі.
— Тільки не це...
Вона повільно обернулася.
На пагорбі, верхи на гнідому коні, сидів Ліам. На його обличчі красувалася така сама безтурботна усмішка, яку Айрін знала з дитинства.
— Доброго ранку, — весело промовив він.
— Якщо ти прийшов заважати мені тренуватися, то можеш повертатися.
Ліам засміявся.
— Приємно бачити, що ти теж скучила за мною.
— Я не скучила.
— А могла б хоча б зробити вигляд.
Айрін закотила очі.
— Що тобі потрібно?
— Батько шукає тебе.
Усмішка одразу зникла з її обличчя.
— Батько?
— Саме так.
— Він уже повернувся?
Ліам кивнув.
Айрін на мить завмерла.
Майже рік.
Майже рік вона не бачила його.
І тепер він повернувся.
Перше, що зробив, — наказав знайти її.
— Чому ти одразу цього не сказав?!
— Я саме збирався...
Айрін навіть не дала йому договорити.
Вона швидко підбігла до свого коня.
— Блискавко, ходімо.
Одним рухом дівчина застрибнула в сідло й натягнула поводи.
Кінь фиркнув і рвонув уперед.
Ліам залишився на пагорбі, дивлячись їй услід.
— Уф... Скоро вони доведуть мене до білого каління. Чого я маю бути єдиним адекватним у цій сім'ї?
Він похитав головою, легенько вдарив коня п'ятами й рушив за сестрою. 

─── 

Родовий маєток Вавилонів був захований серед величних скель Еренболу, на заході королівства.
Густі ліси оточували його з усіх боків, приховуючи стародавні стежки, печери та безліч таємниць. Місцеві жителі розповідали легенди про дивних істот, які мешкали далеко в горах і виходили зі своїх сховищ лише вночі.
Сам маєток був висічений просто в камені.
Здалеку він здавався частиною гори.
Величезні вікна різної форми пропускали всередину сонячне світло. Кам'яні стіни вкривали плющ і дикі квіти, що проростали просто з вузьких тріщин.
Навколо будинку шумів ліс.
Десь неподалік падав водоспад.
А за ним починалися гори.
У просторих вітальнях стояли важкі меблі з дуба й каменю. На підлозі лежали килими ручної роботи, а біля каміна навіть у теплі дні часто потріскували дрова, наповнюючи приміщення запахом сосни та смоли.
Кухня була справжнім серцем маєтку.
Посередині стояла величезна кам'яна піч, де кухарі готували страви за стародавніми сімейними рецептами. У повітрі змішувалися аромати свіжого хліба, запашних трав, меду та спецій.
Але сьогодні Айрін майже не помічала всього цього.
Вона швидко пройшла коридором і почала підніматися широкими кам'яними сходами.
Її кроки глухо відлунювали під високою стелею.
Що ближче вона підходила до кабінету батька, то сильніше стискалося серце.
Майже рік.
Саме стільки він був відсутній.
Майже рік без листів.
Без звісток.
Без жодного запитання про те, як вони живуть.
Після смерті матері все змінилося.
Батько поїхав.
Ліам намагався триматися.
А Айрін, якій тоді було лише дванадцять, фактично стала для молодших членів сім'ї тією людиною, яка мала залишатися сильною.
Вона не мала права плакати.
Не мала права боятися.
Не мала права бути дитиною.
І тепер він повернувся.
«Чого він хоче?»
Айрін зупинилася перед масивними дубовими дверима.
Глибоко вдихнула.
Постукала.
— Увійди.
Дівчина відчинила двері.
Біля високого вікна стояв чоловік років сорока.
Її батько.
Густе чорне волосся спадало йому на плечі. Темно-бордовий халат поверх чорного одягу надавав його постаті ще більшої величності.
Він навіть не обернувся.
— Де ти була?
Голос був холодним.
Айрін стиснула щелепи.
— Ви й так знаєте.
Чоловік повільно повернув голову.
— Схоже, життя далеко від цивілізації зовсім позбавило тебе манер.
— А схоже, довга відсутність зовсім не навчила вас питати про те, що справді важливо.
У кабінеті запала тиша.
Ліам, якби був тут, напевно, сказав би, що вона щойно власноруч підлила олії у вогонь.
Батько повільно підняв брову.
— Може, варто продати Блискавку?
Айрін завмерла.
— Що?
— Хороший кінь. Думаю, за нього можна отримати чимало золота.
— Ти не посмієш.
Її пальці стиснулися в кулаки.
— Це всього лише кінь, Айрін.
— Ні.
Вона зробила крок уперед.
— Це єдине, що залишилося в мене від мого життя. Єдине, що належить мені.
Батько сів у крісло.
— І що ти зробиш? Нападеш на власного батька?
Айрін дивилася йому прямо в очі.
— Не змушуй мене перевіряти.
Чоловік ледь помітно всміхнувся.
— Ти така ж, як твоя мати.
Ці слова боляче вдарили.
Айрін відвела погляд.
— Не смій згадувати її.
— Я не сказав нічого поганого.
— Ти взагалі не маєш права говорити про неї.
Її голос тремтів, але вона не дозволила собі заплакати.
— Де ти був, батьку?
Чоловік мовчав.
— Де ти був усі ці роки?
Айрін зробила ще один крок.
— Коли мама померла, тобі було боляче. Я це розумію. Але ти просто зник. А мені було дванадцять.
Вона ковтнула клубок у горлі.
— Дванадцять, батьку.
— Айрін...
— Ні. Дай мені договорити.
Вперше за весь час її голос став гучнішим.
— Мені довелося виховувати брата. Довелося навчитися бути сильною, коли я сама не знала, як пережити втрату. Довелося робити вигляд, що все добре.
Чоловік опустив погляд.
— Я не міг...
— Ти не міг що?
Айрін гірко усміхнулася.
— Бути нашим батьком?
Тиша стала нестерпною.
Десь у каміні тріснула поліна.
— Ти думаєш, мені було легко? — тихо промовив чоловік.
— Ні.
Айрін похитала головою.
— Але ти хоча б мав вибір. У мене його не було.
Він нічого не відповів.
— Бачу, сьогодні ми не домовимося, — нарешті сказав він. — Продовжимо розмову за сніданком.
Айрін коротко засміялася.
— Я краще залишуся голодною.
— Це не прохання.
Вона подивилася на нього.
— Звичайно.
Чоловік важко видихнув.
— Ти така ж уперта, як твоя мати.
Айрін завмерла біля дверей.
— Знаєш, якби ти справді хотів нас забрати, ти б забрав усіх.
Вона обернулася.
— Але ти забрав лише старшого сина.
Її голос став тихішим.
— А нас залишив.
Чоловік нічого не сказав.
— Наче ми були тобі не потрібні.
Айрін різко відчинила двері.
— Як накажете... батьку.
Двері з гуркотом зачинилися.
У кабінеті знову запанувала тиша.
Чоловік довго дивився на двері.
Потім дістав сигару.
Одним клацанням пальців на її кінчику спалахнуло полум'я.
Він зробив затяжку й заплющив очі.
— Колись ти зрозумієш...
Його погляд ковзнув до старої картини над каміном.
На ній була зображена молода жінка з темним волоссям.
Еліонора.
Він провів пальцями по краю рами.
— Я не кинув вас, Айрін.
Чоловік гірко усміхнувся.
— Я намагався вас захистити.
Він дістав із шухляди старий пергамент.
На ньому стояла печатка, яку Айрін ніколи не бачила.
Чорний дракон.
Чоловік довго дивився на неї.
— Якби ти знала правду...
Він згорнув пергамент і сховав його назад.
— Ти б ненавиділа мене ще сильніше. 

─── 
Айрін тим часом швидко йшла коридором.
Вона намагалася заспокоїтися, але всередині все кипіло.
Та найбільше її мучили не слова батька.
А те, що він щось приховував.
Вона відчула це одразу.
Його поведінка була дивною.
Його повернення — раптовим.
А погляд, коли він говорив про її матір, був зовсім не таким, як раніше.
Айрін зупинилася біля вікна.
Далеко за межами маєтку здіймалися гори.
На одну мить їй здалося, що між вершинами щось промайнуло.
Величезна тінь.
Вона примружилася.
Але наступної миті там уже нічого не було.
— Мені це привиділося...
Айрін відійшла від вікна.