Кінець зміни

ОСТАННЯ ЗМІНА

Бешкет Яра

(532 слова)

 - Послухайте, - сказав йому Ромка, - робота нормальна, платять теж, але ніколи, ви чуєте, ніколи не затримуйтесь після восьмої сорок три. Цей кран, який вам дали – на ньому вже три мужика вмерло. Навіть начальник ноги туди не ставить. 

Віталій Олегович слухав його лише одним вухом; Ромка у все вірив, а йому вірили одні дурні.

Та він не затримувався. Перші три місяці важкої нудної весни він закінчував о восьмій, часом о восьмій десять та спускався вниз. 

Він хотів бути космонавтом, коли малий був. Та всі малі того хочуть. Його влаштовувало й те, що вийшло; робота оператором будівельного крану була настільки близько до неба, наскільки можна було, коли в тебе вже трохи болять коліна. 

А потім він затримався. То була його помилка: сплутав вантаж, від чого начальник видав прочухана. То й виправляв все. 

Підняв голову, а на панельці – 20:43. 

 - Йой, - сказав Віталій Олегович, - от же ж холєра. 

Він смикнув двері, але ті не піддались. Закрехкотів, наліг всією вагою прямо на них, але їх як заїло. 

Панель управління замиготіла кнопками, і кран загуркотів. Віталій Олегович схопився за рукоятки і тут же відсмикнув руку. Щось обпекло її. Він побачив іскорку електрики, яка підморгнула йому та зникла.

Кран поволі, сам по собі, почав обертатись. Потягнувся доверху. 

Віталій Олегович схопився за радійку та увімкнув її. Статика.

 - Чує мене хтось? - заволав він у неї. - У мене аварія, чує хтось? Льоша? Ромка? 

 - Льоша? Ромка? - спитали по той бік дитячим голосом. І захихотіли. 

Кран заскрипів металом, рукоятки та кнопки рухались самі по собі, і у вікні Віталій Олегович побачив власне відображення. 

 - Льоша? Ромка? Льошаромка? 

Зі скрипом, що теж нагадував регіт, кран поволі став підніматись разом з ним. Було видно пусті вікна недобудованої будівлі, зовсім неподалік, і Віталій Олегович вхопився в крісло та спробував відкрити двері силою. Не піддались. 

Кран піднявся вище, і вище, і поверхи стали пролітати повз швидко. Дуже швидко.

Віталій Олегович заволав. 

 - Випусти мене! Випусти мене, сука! Це було всього раз! Один раз, ясно?! 

У вікнах стало світло, і він притиснувся лицем до скла, ховаючи очі від світла. Там були люди.

Він шалено замахав їм. 

 - Допоможіть! ДОПОМОЖІТЬ! ДОПО…

Люди були в кожному вікні. І вони йому аплодували. 

Їхніх облич не було видно,  але їхні руки махали йому, і махали в екстазі, ніби він був героєм, який зараз покине атмосферу, і Віталій Олегович-таки стане космонавтом, навіть якщо востаннє.

Було чутно, як радісно вони скандують.

Поверхи будівлі не закінчувались. Вікна стали розмиватись, перетворились в світлові смуги, і Віталій Олегович чув, як задоволено гуркотів його кран, як той продовжував підніматись, ніби збирався вийти за межі світу і забрати його з собою.

Він розбив вікно вогнегасником. Повітря полилось на нього звідти, і їхній регіт, ніби смішно було навіть зіркам, і він зареготав теж. 

 - Смійтесь, виродки, смійтесь! 

Він перекинув ногу через обрис вікна. В штани та шкіру поврізались скалки скла, і нога стала вологою від крові.

Віталій Олегович задер голову та побачив небо. Безкінечне небо, суцільне жадібне жерло, зірки – зуби, ця клята машина – його слуга. 

Люди скандували, кричали, але в криках не було сенсу. Це не були слова. І не була мова. 

 - Моя зміна закінчилась, - сказав Віталій Олегович, - пішли ви до біса. 

Вони радісно верещали та вболівали, викрикуючи його ім’я, до самого кінця. 

Коли його тіло впало на будівельний майданчик, на панелі було 20:44.