Частина 2. Поповнення

Аарон покинув Естеллу впродовж наступних двадцяти чотирьох годин після наказу Крістофера. Особливо із собою він так нічого і не брав, у знак строї звички показувати власну корисність та силу. Як він сам любив говорити останні декілька місяців, «Якщо доля хоче, щоб я замовчав те що бачу, не допоможе ніяка магія, не те що записник який може спалахнути за мить».

І з якогось боку здавалося він мав рацію. Адже як не поглянь, не було надто багато сенсу щось записати туди, що може загубитися, забруднитися, замокнути, згоріти й тому подібне. Або якщо ще коротше, то просто стати неспроможним для прочитання. А сильніших за нього було не дуже багато, тож голову не забивали зайвого разу непотрібні думки, та здебільшого він все пере розказував як і має бути.

Він був також інфікованим, теж мав над здібності як йому подібні, високу фізичну силу, як унікальність що можна виділити, так це зрячість, але найвищою перевагою над іншими він вважав свою волю діяти так як сам того бажає та нікого не слухати, а поважати власне я. Так, Кріс міг помикати ним, але рівно до того моменту поки молодший сам дозволяє подібне. Старший Боу став його другом, але ніяк не начальником на якого він би мав бажання рівнятися чи брати приклад.

Тепер Аарон не хотів бути людиною. Більше ні. Були періоди коли він проклинав момент навіть свого народження, поступово переходячи до дня коли він повернувся до матері й та укусила його, але тепер хлопець навіть радів, що сталося як сталося. Світ до біса сильно змінився лише за півтори роки, і для того, щоб домінувати та виживати, потрібна чи не мала сила та витривалість фізична та навіть духовна, яка на жаль була не у великої кількості людей. Багато хто здавався з одного дня на інший. Буквально одиниці залишалися з тих хто стійко стояли на своїх двох.

Вайту потрібно було звісно навчитися за цей час і подеколи поступатися, та йти на компрометовні перемовини, а не вирішувати все силою чи чарівним ігнором який був його коронною фішкою, адже подібним він лише наражав на небезпеку себе та тих хто був поруч із ним.

Створення Естелли було саме його ідеєю, та він не жалкував про народження такого місця ні на мить. Але навіть так, бувши творцем такого «раю у самому пеклі» він не бажав бути його обличчям чи душею та серцем. Підкинув ідею, розвернувся та став ніким. Звичайною тінню яка вирішує проблеми кулаками та не спілкується з оточенням. Принаймні таким був його початковий план, допоки Крістофер за комір не притягнув молодшого на публіку та не об’явив його головним по розвідці та зачистці, не запитуючи особливо думки товариша. Словом правильним напевно не описати, наскільки Аарон був щасливим у момент коли зрозумів як сильно тепер на нього будуть покладатися підлеглі яких він навіть собі не прохав. Але все ж кивнув навіть на це «знущання над собою» та прийняв долю. Все ж він розумів, що одна людина не впорається з подібним тягарем залишаючись при здоровому глузді надто довго.

Хоч він і не був цуценям на побігеньках, але часто виконував прохання старшого немов звичну справу. Це могло бути як звичайне зачищення чи патруль у воріт та околиць, так і цілісна експедиція з тривалістю не у декілька годин. Він днями міг десь пропадати лише щоб рознюхати обставини околиць за для полегшення справ Крістофера, та дізнатися що та як. Але навіть приколи та думки про походеньки до першого не на жарт змусили його задуматися про відставку та звалити. Він так намагався втекти звідти ще на початку, а тут ледь не добровільно примусово мав повертатися у те місце багатства та розкішного, але холодного життя, так ще й бути вдячним за таку місію та довіру до себе.

Внутрішній світ Аарона через подібні американські гірки у реальному житті став тим ще лабіринтом. То він казав що нікого та нічого не боїться, то демонстрував переляк як звичайний людський хлопчак у зоні ураження. Один день він був закритим та мовчазним, на другий сам до Кріса приходив, щоб послухати скиглення та самому про щось розказати. Людина яка і до цього рахувалася важко характерною, тепер взагалі втратила можливість дозволяти себе хоч якось прочитати. Подеколи Аарон і сам вже не був впевнений у розумінні самого себе.

Одним з його слабких місць, що змусили юнака так раптово знову змінитися здавався Фіар. Його той самий недобрат. Напівдуша у чиїх венах тече його кров. Фіар був тим, хто чомусь підкорювався законам родини та матері, хоча вже з першого дня та моменту битви він навпаки показував наскільки може бути самостійним та вільно діяти, орієнтуючись на власні бажання. Він сам розказував як має привести неушкодженим додому члена їх родини, але потім тій же живій істоті погрожував прощанням з власними кінцівками та бив так, що помре навіть унікальний інфікований. Він умів відчувати, самостійно думати, бажати власного чогось. Саме тому ця цуценяча вірність навіженій лікарці була незрозумілою такій людині як Аарон.

А ще, незрозумілим було відчуття відставання від опонента. Аарон старався підвищувати рівень своїх умінь та контролю над ними, та ріс на очах. Кожен день він немов ставав більш сильним та небезпечним для ворогів. А от Фіар… Той навіжений немов монстр, ріс не по днях, а вже по годинах.

Коли здавалося є шанс на перемогу, Вайт завжди програвав біловолосому демону матері. Та на жаль кожен програш відбивався по різному. Перший пробудив відчуття лише жаги помститися за сором та отриманий біль, другий переживань за близьких та їх життя, третій нелюдський страх який помічали вже навіть оточуючі та не міг ігнорувати й сам. Це й стало однією з головних причин повернення чорної маски на обличчя. Так він намагався приховати себе від страху.

Остання перепалка між двома унікальними інфікованими призвели до чи не малих руйнувань, та ран від яких звичайна людина не дожила б до лікарні. Аарон хоч і не втратив кінцівок повноцінно, але постраждав не на жарт. Переломи різних степенів, втрата крові, пробудження голоду за плоттю яку він ніколи не їв з моменту як став монстром. Все це зводило з розуму ледь двадцяти річну недолюдину. Хоча Фіару також перепало, що не могло не радувати.