Глава 69. Кощій та Ульрія.

- Мала, ти коли-небудь чула про Нижнє Село? – запитав я дівчинку.

- Так. Тільки не називай мене малою!

- І знаєш, де ця місцина?

- Знайду, як треба. А що?

- От і добре! – зрадів я. - Тоді зараз ти прямим ходом вирушаєш у це село, знаходиш там самотню добру жінку, яку звуть Матильдою, і повідомляєш їй радісну звістку, що ти її дочка!

- Що за нісенітниця?

- Це не нісенітниця. У тітки немає дітей і вона якось купила у місцевої чаклунки квіткову ельфею.

- Та ну! - ахнула дівчинка, яка ніколи, напевно, ельфів не зустрічала.

- Так. Тільки невдовзі ельфею викрали і, я тобі точно скажу, вона більше ніколи не повернеться.

- Вона загинула? – в очах маленької злодійки заблищали сльози.

- Та ні, просто вдало вийшла заміж за ельфа-принца.

Сльози у дівчинки відразу висохли, а очі заблищали:

– І я хочу за принца!

- Підрости спочатку, мала.

- От всі так кажуть, - зло вдарила по стовбуру березки Ульрія.

- Займеш місце зниклої ельфеї, може, теж пощастить, - поспішив я заспокоїти дівчинку.

- А як?

- Прийдеш до Матильди і скажеш, що ти – її люба донечка Дюймовочка, лише трохи виросла. Складеш якусь сльозливу історію про викрадення, втечу та повернення додому. Думаєш, багато треба, щоб переконати жінку, що ти її зникла дитина, якщо вона сама шалено прагне її знайти?

- Ну…

- Та вона тебе на руках носитиме, порошинки здуватиме. Адже дитина – мрія всього її життя.

– На руках вже не треба, я не маленька.

- Так це я образно так висловився. Просто вона буде щаслива знайти дочку, а ти – матір. Зрозуміла?

- Спробуємо, - серйозно відповіла Ульрія.

Так, можна сказати, дівчинку влаштував. Якщо, звісно, вона витримає надмірну опіку новоявленої матусі.

- Тільки не кради більше. Домовились?

- Якщо все вдасться із сім'єю, то спробую пожити, як усі чесні люди, – запевнила мене мала.

Раптом земля затремтіла, і дівчинка впала прямо в мої обійми. Глухий підземний гул і ще кілька поштовхів переконали мене в тому, що це справжнісінький землетрус.

Дивно-дивно. Добре, що ми на відкритому просторі, боятися нема чого.

Ще кілька разів ніби хвиля пробігла по тілу планети. Хотів би знати причину. Ледве втримався на ногах, ухопившись за дебеле дерево.

- Що це? - Ульрія тремтіла, вчепившись в мене, як кліщ.

- Звичайний землетрус. Що, не чула про таке явище природи?

Вона заперечливо похитала головою.

- Це не кінець світу? А то дехто говорив...

- Хочеться вірити, що ні. Дивись, ось уже все затихає, - постарався заспокоїти дівчинку.

Ґрунт, справді, перестав спливати з-під ніг, і я дещо заспокоївся. Думаю, якби це був справжній кінець світу, то ми вже про нього не розмовляли б.

Ульрія теж потроху приходила до тями. Бідолаха, зовсім залякана. Треба їй допомогти, хоч якнайдалі від ворожого табору відвести.

- То що ж, ходімо? Проведу трохи.

Однаково Нетті не чути, та й я щось ні в кого не переселяюся...

Ой, якщо я раптом покину тіло купця, адже він теж нічого пам'ятати не буде, і Ульрія злякається.

- Слухай, мала.

- Я ж просила!

- Та гаразд, гаразд. Просто хочу повідомити, що я не той, кого ти бачиш перед собою.

- Як це?

- Я займаю зараз тіло купця Уррітона із Ртона, але будь-якої миті можу покинути його, і тоді він не буде нічого пам'ятати точно так, як і ти, і не зрозуміє, що з ним трапилось, і як він тут опинився.

- Ааа…

- То ти тоді не кидай його, добре? Адже сама розумієш, як йому буде важко. Заспокой, поясни ситуацію, як зможеш. Нехай не думає, що збожеволів. Загалом, візьми на поруки.

- Домовились, - кивнула дівчинка.

- І передаси купцеві, що головний священнослужитель на нього ох який сердитий. Нехай скаже йому... Нехай скаже йому... Запам'ятай і передай дослівно: «Дівчинка загинула, я ледве сам врятувався, повернути державу ми не змогли». Запам'ятала?

- Ага, пам'ять у мене хороша. Тільки ти краще нікуди не йди, - прохально подивилась на мене Ульрія.

- Та якби це від мене залежало, мала.

- Я не мала!..

Дівчинка раптом застигла з відкритим ротом, дивлячись кудись за мою спину, і мені це дуже не сподобалося. Я повільно розвернувся, приготувавшись до всього, що завгодно.

Але до цього я не був готовий!

Повільно проявлялися прямо у просторі великі смарагдові ворота. Хто б це не був, вони шукали саме мене, я певен.