.Глава 46. Ми – вам, ви - нам.

Гаррака дуже зраділа, почувши, що ми згодні випустити на волю мешканців зоопарку бургомістра.

- Тоді Грейа передасть останнім, що час прийшов, - і гаррака завила й заголосила на різні голоси в такому діапазоні, що в мене мимоволі волосся дибки встало.

 Я затисла вуха долонями і притулилася, міцно замружившись, до грудей Кощія, але, незважаючи на те, що він обійняв мене, прагнучи захистити, шалені звуки пронизали мене до мозку кісток.

    У відповідь на заклик гарраки весь зоопарк загавкав, засвистів, заверещав, загарчав і оголосив простори такою какофонією, що словами передати неможливо. Навіть аштарки стривожено піднялися зі своїх місць і почали озиратися на всі боки.

Так само різко все стихло.

- Всі готові, - повідомила Грейа. - А ви?

- Готові, - кивнув Безсмертний, витираючи піт з чола, і йому витримати такі звуки було непросто.

- Замки всі відкриваються однаково: до центру диска потрібно прикласти палець, але людський. Тому Грея буде тільки захищати вас.

- Добре.

- Тільки... - гаррака зам'ялася. - Хелебоуна не випускайте. Він на Грейу сердитий за уламок списа, який впився йому в зад.

Я пирснула. Злопам’ятний, виявляється, цей хелебоун. А на вигляд така спокійна істота.

І тут гаррака штовхнула двері і вискочила з клітки.

Аштарки стрепенулися: здобич така близька, але ця гора м'яса перед ними… Не дуже хочеться зв'язуватися. Гора рушила прямо на них, ощирившись і стискаючи кулаки. Аштарки злетіли і кинулися на неї з обох боків.

Битва розпочалася.

Ми з Кощієм, користуючись тим, що на нас зараз ніхто не звертає уваги, вислизнули з вольєру. Я тільки глянула на хелебоуна, що проводив нас сумним приреченим поглядом, і рвонула до наступної клітки, де чекало бог знає яке чудовисько. При світлі чергової блискавки я розгледіла дивну фіолетову істоту в блакитних плямах. Вона було трохи схожа на верблюда, і трохи на жирафу, тільки на голові розгалужувалися розкішні роги, а немов завитий шовковистий хвіст спускався до землі. Я квапливо натиснула на замок.

- Кощій! Нам треба розділитись!

- Нізащо!

- Але ж інакше ми не встигнемо випустити всіх тварин!

- Скільки встигнемо. Я тебе не залишу одну!

- Якщо прилетять решта аштарів, нас самим буде вигідніше, щоб більше союзників виявилося на волі! Біжи по тій стороні, ти все одно будеш поряд, але вольєрів відкрити ми зможемо вдвічі більше!

Безсмертний вагався.

- Так треба! Повір мені!

А вмію я, коли треба, вмовляти! Тепер ми вдвох бігали парком, майже блискавичним рухом відкриваючи клітки і навіть не звертаючи уваги на в'язнів, що вибиралися з них.

Далі! Далі! Швидше! Швидше!

Кілька разів я бачила аштарок, які намагались прорватися до здобичі, тобто, до нас. Але кожного разу на їхньому шляху вставали нові й нові тварюки, які отримали у дар волю. Їх ставало все більше, але вони не тікали по одному, а збиралися докупи, тільки так можна було захиститись від нападників.

Нарешті ми оббігли всі доріжки парку і випустили, здається, всіх бранців бургомістра.

- Ідемо! – махнула могутньою лапою Грейа, що взяла на себе роль ватажка, і колишні жителі зоопарку почали розвертатися, немов підхоплені ураганом, та один за одним зникати в темряві.

Значить, точно звільнили всіх... Крім одного. Мені так чітко уявився хелебоун, неповоротка, схожа на гіпопотама, істота. Порожній парк – і він, самотній та кинутий. Як йому, га?

Та не можу я так! Адже він поруч. Одна хвилина – і я відчиню для нього заповітні дверцята!

І я стартувала у зворотний бік.

Хелебоун стояв, мов людина, стиснувши кулачками прути вольєра і притиснувши до ґрат свою величезну голову, його п'ять очей на виростах з таким болем дивилися в бік тварин, що тікали із зоопарку, що я ні на секунду не пошкодувала, що повернулася.

От і диск-замок... Торкання вказівного пальця... Дверцята, що відкриваються... Здивування і шалена радість у рудих очах...

Тепер: все. Тепер можна й тікати...

Гострі пазурі дряпають плечі і зісмикують мене із землі. Я піднімаю голову і бачу, що, розкривши широкі крила, мене, таку маленьку й безпорадну, несе Хелена, регочучи і трясучи голими грудьми, а збоку мелькає тінь її дочки, Нонель.

Навздогін за мною летить відчайдушний зойк Кощія:

- Нетті!!!