Глава 39. Приборкання непокірної.

Бідна гаррака!

Вбити тваринку? Ось цю милу нещасну гарраку? Ні-ні! Цього я не можу дозволити!

- Гаразд. Залиште всі ці смакоти, приведіть мого віслючка і не заважайте, щоб я не робив!

- Слухайте його! - гаркнув бургомістр, відходячи подалі від клітки.

Слуга поставив переді мною великий кошик з екзотичними фруктами. Тут були і банани, і манго, і апельсини, і хурма, і багато такого, чого я ніколи раніше не бачила. Аж очі розбіглися!

Я сіла бочком до вольєру, не звертаючи уваги на самку, що гнівно шкірилась та підстрибувала за гратами, дістала великий жовтий банан, повільно очистила його від шкірки і смачно відкусила шматок.

Ммм... Смакота!

Бургомістр відкрив рота, щоб висловитися з приводу моїх неадекватних дій, але я так зиркнула на нього, що він відмовився від своїх намірів, вирішивши, видно, що встигне зідрати з мене і за зіпсовані дорогі продукти, і за моральну шкоду. А я продовжила бенкет. Один за одним діставала найсмачніші фрукти і відправляла їх у свій рот, чавкаючи і плямкаючи, облизуючи солодкий сік, що тік по руках і по губах. Ще й примовляючи:

- Ух, який же ти смачненький!.. Ммм... А ти хто такий? Зараз я до тебе доберуся! Найсолодший, кажеш, так? Зараз спробуємо… Ммм… Який смачний…

Краєм ока я помітила, що гаррака, нарешті, звернула на мене увагу. Спочатку вона трясла грати, поглядаючи в мій бік, потім підійшла ближче і притулилася головою до залізних прутів, зацікавлено уп'явшись очиськами у людину, яка спокійно поглинає призначену їй їжу. Здається, її починала давити жаба.

Ще цікавіше стало, коли привели мого віслюка.

- Кощій! – обійняла я тварину. - Я за тобою вже скучила! А ти, мабуть, голодний зовсім? Давай, я тебе нагодую.

Коротке «Іа!», і я вже запихаю йому в рот стиглу, трохи терпкувату, хурму, зелені палички із запахом лимона, схожий на абрикос плід, розміром з диню, з довгастою їстівною кісточкою, наче зліпленою з мармеладу.

- Їж, мій хороший, їж. Смакота яка!.. Ось це спробуй. А це я сама з'їм! – я смачно розкусила бузкову кульку, що бризнула соком. – Ооо! Ніколи не куштувала нічого подібного!

У гарраки з куточка рота покотився струмочок слини. Делікатеси продовжували плавно зникати у наших із Кощієм шлунках.

- А це що за краса? – Я витягла з кошика золотистий довгастий фрукт. Віслюк потягнувся губою до новинки, він явно увійшов у смак. – Ні! Стій, Кощію! Це моє!

Я встигла лише надкусити неймовірно смачний плід, як довгий язик віслюка узаконив частину, що залишилася.

– Віддай! Кощій! Негідник! – виривати залишки із зубастої пащі було запізно.

Я тяжко зітхнула. Гаррака жалібно застогнала. Кощій виразно гикнув.

- Обіжрався? Я так і знала! Будеш тепер, як п'яний їжачок у тумані. А я собі все одно таку штучку знайду... - І я залізла мало не до пояса в кошик, що помітно спустів після нашої навали. – Ось! Знайшла!

Я вилізла з почуттям власної гідності, високо задерши над головою смачний плід, щоб захистити його від нападу віслюка. Добре, що я людина і вища за нього!

- Не дістанеш! Не дістанеш! - закричала я Кощію, поводячи себе не як серйозний лісник більш ніж середнього віку, а як дівчинка, що втекла з уроків.

З боку вольєру пролунало жалібне повискування, я обернулася і побачила спраглі очі і простягнуту волохату долоню. Ага! Можна оголошувати голодування, коли тобі їжу пхають з усіх боків, і не так просто витримати, коли перед тобою нахабно об’їдаються твоїми ж харчами, смачно прицмокують, та ще й б'ються за ласі шматочки.

- Ти теж хочеш? – перепитала я звірюгу, роблячи здивовані очі.

Гаррака охоче кивнула і смачно облизнулася на підтвердження.

- Гаразд, візьми шматочок, - я відламала половину золотистого фрукта і поклала у простягнуту долоню.

Самка запхала соковиту м'якоть до рота, і навіть очі заплющила від задоволення. Я спокійно доїдала решту, а гаррака вже знов прохально простягла кудлату лапу.

- Ще хочеш? Добре, візьми тоді це, - я подала їй жовтий банан. Через хвилину я вже ледве встигала наділяти екзотичними плодами то свого віслючка, то гарраку, не забуваючи при цьому кинути найпривабливіші шматочки собі до рота.

Натовп навколо тихо ахав, боячись злякати самку, що нарешті почала їсти.

- Диво... Диво... - чулося з різних сторін.

- Молодець, Нітар! – долинуло з боку бургомістра. – Приборкав гарраку! Без жодних заповітних слів приборкав!

- Так маю нагороду? - вирішила уточнити я.

 - Обов'язково. Тільки тепер доведеться тобі залишатися разом із своїм віслюком при моєму зоопарку, бо ця красуня їсть тільки з твоїх рук.

- Що???

- Не бійся. Багато хто хотів би працювати у мене. Житимеш у службовому флігелі, якщо є сім'я, можеш теж перевезти сюди, їжа в мене ситна, платня пристойна.

- Але ж у мене інші справи!

Бургомістр насупився:

- Про твої справи не йдеться, якщо ти потрібен тут!