Глава 37. Несподівана пропозиція.

Небезпека підкралася непомітно.

- Ось це брудне опудало? - запитав недовірливо незнайомий чоловічий голос, і я зрозуміла, що то про мене.

– Він це, він! – охоче підтвердив інший, підозріло знайомий.

Так, час цей імідж міняти, а то щетина вже така, що обзивають передостанніми словами, останні, думаю, ще знайдуться. Я повільно обернулася, щоб подивитися, хто це зацікавився моєю скромною особою.

Двоє стражників в латах дружно підходили до мене з обох боків:

- Це ти – Нітар, заклинач оскаженілих тварин?

Я навіть відповісти нічого не встигла, як з-за спини більшого воїна визирнув мій недавній супутник, у якого я відкупила довговухого.

– Він! Точно вам говорю! Віслюка мого скаженого вмить заспокоїв, дивіться, поруч із ним стоїть, мов вірний пес, а в мене стрибав, мов верблюд, якому мазнули перцем під хвостом!

Вигляд у чоловіка був страшезно задоволений, мовляв, «мавр зробив свою справу». Аж підстрибує від нетерпіння. Видно, не може досі переварити, що довелось продати худобу задешево.

- Заспокойся, отримав свою монету за допомог - і вали звідси, поки сам цілий, - грізно глянув на нього стражник.

Мужичок одразу ж скорчив серйозну міну, покивав головою, і зник у натовпі. А стражник знову обернувся до мене:

- Ти не відповів.

- Я. А що?

– Наш бургомістр запрошує вас на зустріч до своїх володінь.

Цікаво-цікаво. Що знадобилося самому бургомістру від моєї скромної персони? Може, розкидати цих молодців у різні боки, а самому втекти? Я начебто чоловік у повному розквіті сил, на здоров'я не скаржусь. А потім по всій Ділонії будуть розвішані листки з портретом злочинця-втікача, та ще й з віслюком. А мені ще до столиці добиратися… Може сходити, дізнатися, у чому там річ? Сподіваюсь, нічого поганого це мені не обіцяє? А може ще погодують, якщо запрошують?

Заздалегідь зрадівши, пішла я в супроводі охорони до виходу з ринку, тягнучи за собою віслюка. Голова звично крутилася з боку на бік, розглядаючи викладені на прилавках товари.

Шопінг, шопінг потрібен мені, як вода, як кисень… Нерви підлікувати.

Ой, яка штучка прикольна! А це що за?.. Почекайте, адже там!.. Дайте хоч подивитись!

Моя охорона не зупинялася і ввічливо підштовхувала мене, коли я намагалась розглянути якусь дрібничку, що мене зацікавила. Так строкатий і галасливий базар залишився позаду, а мене підвели до екіпажу, запряженого чорною скромною конячкою. Бач, які зручності, ось що означає – їхати в гості до бургомістра! Про зручності я забула, як тільки ми рушили в дорогу. Про ресори тут і гадки не мали, екіпаж підстрибував і трясся, підкидаючи мене на кожному горбику та на кожній вибоїні.

Ой! Кіпчик тепер лікувати доведеться!

Навіть Кощію заздрю, біжить собі, горя не знаючи, прив'язаний до екіпажу, свіжим повітрям дихає, красою милується.

Дочекатись не могла, коли до місця дістанемося. Красот міста не побачила, не до того було, зітхнула полегшено тільки вибравшись із цієї камери тортур на колесах. Переді мною розташувався будинок бургомістра, двоповерхова споруда суворої конструкції, без жодних світських викрутасів. Не було навіть традиційних двостулкових воріт. Тільки низький бордюр відокремлював двір від дороги, і огороджував площадку, що простяглась між дорогою та входом, викладену плиткою рожевого і коричневого кольору. Зараз подивимося, як там усередині.

Але пускати брудного лісника у житло першої особи міста не збиралися. Бургомістр сам вийшов мені назустріч у супроводі кількох домочадців та слуг. Це був кругленький чоловічок маленького зросту, але з довгими рудими вусами, закрученими під Мюнхаузена. Вигляд у нього був строгий, кудлаті брови зсунуті до перенісся, урочистості додавала червона перев'язь поверх камзола, на якій блищали чотири ордени, що яскраво виділялися на випнутих грудях.

Стражники схилилися в поклоні перед начальством, штовхнувши і мене так, що я ледь не розтягнулася прямо перед його світлими очима.

- Ваша світлість, пане бургомістре, дозвольте звернутися! – почав старший воїн.

Товстунчик згідно кивнув.

- Це і є та людина, про яку доповідали.

- Як звуть тебе? – звернувся до мене бургомістр.

- Нітар, ваша світлість, - гратиму поки що роль слухняного громадянина.

- І ти можеш приборкувати диких звірів та лікувати сказ?

- Та ні, звичайно!

- Може, він віслюка скаженого зцілив одним дотиком, всі бачили, - втрутився один із стражників.

- Ось ти мені й потрібен, - бургомістр довірливо схилився до мене, намагаючись покласти руку на плече, але не дістав, і зупинився на талії. – Є у мене зоопарк. Мій особистий. Досить пристойний. Сам побачиш. Нещодавно привезли мені молоду самку гарраки, надзвичайно рідкісну тварину. Тільки недобре з нею щось, поводиться, ніби збожеволіла. Тиждень уже в рота нічого не бере, все ламає, рве на клапті, до клітки нікого не підпускає.

- А ви не думали, що вона просто хоче на волю? Дорослий дикий звір до клітки може і не звикнути ніколи, пропаде.