Глава 11. Майже Дюймовочка.

Я спала. Вперше в цьому світі я спокійно і безтурботно спала. На надійному плечі Кощія, нехай навіть він був в образі слона, мені було дуже добре, нехай навіть я була в образі очумілої чайки. А останні події відбувалися з такою швидкістю, що було від чого очуміти. Мене все швидше і швидше перекидало в нові тіла, я майже не встигала звикнути, адаптуватися. У мене не було часу для роздумів, я постійно імпровізувала.

А чого варте це нервове напруження, коли не знаєш, в тіло кого тебе закине наступного разу? І ким буде Кощій? І де його шукати?

Після цих запаморочливих пригод на мій хвіст, так незвично було лежати і не сіпатися нервово, нікуди не поспішати,  не плисти, не летіти... Так би лежала і лежала. Блаженні хвилини спокою. Іноді сон виносив мене майже на поверхню, але я вперто не відкривала очі і знову опускалася в його солодко-тягучу глибину.

Ні, не буду поспішати вставати, посплю ще...

Коли я прокинулась в черговий раз, мені здалося, що я в колисці. Ледь помітний рух... М'яка, обволікаюча тіло, перина... Чи це не перина? Якесь незвичайне це... ліжко... А цей незвичайно сильний запах, звідки він? Як дивно... З усіх боків моє ложе закривають важкі оксамитові штори темно-вишневого кольору. Хіба ви не оксамитові? Хіба ви не штори? З самого верху падає вузенька смужка слабкого світла. А завіси такі пружні, вони не відкриваються і не випускають мене.

Хто я? Де я?

Я знову одна, я знову не знаю, де Кощій. Як сумно...

І все ж сумувати ніколи, я повинна з'ясувати, в кого переселилася тепер. Очі поступово звикали до напівтемряви.

У мене знову є руки, ноги... У мене знову людська фігура! Ура! Як я скучила за нормальним людським тілом! Я обмацувала себе, вивчаючи. Обличчя, довге волосся, носик є маленький, очі - два, як годиться, рот, зубки, не ікла. А весь час здається, що чекає на мене якась неприємна несподіванка.

А тут у нас що? Фух, яке щастя, що не хлопчик. Начебто все пристойно, як годиться... Навіть одяг є, тонке, майже повітряне, коротке платтячко.

А це що таке? Це що ще?

Я закрутилася, намагаючись розглянути в тьмяному світлі, що це у мене таке позаду мотиляєтсья. Плащик, чи що? Я похитала плечима. Плащик розкрився, і в різні боки злетіли два блакитних крила, не як у бабки, а як у метелика.

І хто ж це я?

Одного разу у мене вже були крила. Але то були справжні білі пір'яні крила, мов у ангела. Вони навіть врятували мені життя. А ці були зовсім інші, тонкі, тендітні, як мені здалося. Як можна користуватися такими? А вони справжні?

Хто я?

Я спробувала поколупатися в голові істоти, чиє тіло взяла в оренду. Слабкі уривки думок металися, немов перелякані мошки. Спробувала їх зловити і прочитати.

Я - квітковий ельф. Точніше, ельфея. Принцеса, дочка ельфійського короля плантації горрандських тюльпанів.

Влипла. Знову маленька, знову безпорадна. Та ще й замкнена в квітці. Ну яка з мене рятівниця світу? Я зовсім навіть не наближаюся до чортового пульту. Щось неправильно в розрахунках Доглядача. Я не хочу гинути разом з Аллією!

Випустіть мене!!!

Я металася по нутрощах квітки, немов оскаженіла тигриця. Слабкі крильця навіть не намагалися підняти мене в повітря. Я дерлася по слизьким стінам, скочуючись кулем вниз, обламувала нігті, намагаючись порвати пружні пелюстки. У житті, в минулому житті, в моєму справжньому житті мої нігті були такими міцними, що випадково змахнувши рукою, я легко ранила того, хто попадався на шляху. Подруга казала, що з такою зброєю можна спокійно гуляти по самим бандитським районам міста, тому що будь-хто, хто спробує напасти, залишиться, в кращому випадку, без обох очей, а в гіршому - з розпоротим животом і кишками, що вивалюються. Не знаю, не доводилося. Я ніколи не замислювалась, в яких криміногенних районах гуляю, і ніколи до мене не приставали, може, інстинктивно відчували потенційну небезпеку? А може, і приставали, тільки я про це не здогадувалася. Тому що вуличні знайомства зазвичай закінчувалися здобуттям нових друзів або просто хороших знайомих.

А зараз мої тонкі нігтики обламувалися, але не могли розірвати перепону.

Ох, як же мені зараз погано… Я клаустрофобією не страждаю, але на самоті довго не можу!

Я так скоро розмовляти зовсім розучуся, то пітонша, то гриф, то мураха безсловесна, то очуміла чайка, то тепер говорити можу, так ні з ким. Може, покричати? Може, почує хто?

І я закричала, стукаючи кулачками в пружні стіни. На мій превеликий подив з горла вирвався не дикий відчайдушний крик, а чудові мелодійні звуки:

 - О, Кощію, мій обранець сизокрилий!

Від тебе сіті зла мене закрили.

Обійди в цьому житті усі незгоди,

Обійди, і візьми мене у нагороду...

Отакої! Що ж це означає? Я що, тепер висловлюватися зможу тільки віршами, вірніше, піснями?

Я спробувала знову заговорити вголос прозою:

 - Була я Нетті, та загубилась…

Тепер ельфея, і маю крила…

Та як же, як же мені злетіти?

Як повернутись до свого тіла?