Глава 6. Рятуйся, хто може!

Чому я не потрапила в довгоочікувану блакитну прохолоду озера? Чому я лечу над ним?

Я скосила очі і побачила замість зміїної морди міцний товстий дзьоб, покрутила головою і розглянула з боків два потужних чорно-сірих крила.

То я вже не красуня-пітонша?

Я тепер той кондор, що кружляв у висоті, виглядаючи здобич? Парю, значить, собі над озером…

А Кощій де?

Я опустила очі вниз і несподівано чітко після смутного зміїного зору, побачила трагедію, що розгорталася тим часом в озері. Справжню пітоншу обурило, що хтось нахабно вчепився їй у хвіст, перешкодивши полюванню. Вона до такого не звикла. Що ж, нехай тоді сам послужить обідом. Величезне тіло розвернулося до приреченого, який майже задихнувся, проїхавши спринтерську дистанцію під водою, і навіть не думав відбиватися, адже він вважає, що зміюка – то Нетті!!!

Дівчата верещали, вискакуючи кулями з води.

Рятуйся, хто може!

Слизький хвіст вислизнув з ослаблих рук, і варвар пішов під воду. Змія приготувалася пірнути за здобиччю, що вислизала. Ой, здається, час втручатися, бо зараз мого любого Кощея доб’є ота люта пітонша!

Я каменем впала вниз, довбонула дзьобом по голові очманілу пітоншу. Дивно, та зараз вона вже не здавалася мені такою прекрасною, як кілька хвилин тому, коли я жила в її тілі. Схопила кігтями Кощія, що вже зникав під водою, порвавши йому не тільки одяг, але, здається, і шкіру.

Спробуй розрахуй з такими кігтями!

Підхопивши свою нелегку ношу, я злетіла до неба. Пітонша в озері довго ще обурювалася, може, й не дуже довго, та поки випала з поля мого зору, вона лютувала.

Безсмертний в пазурах не смикався, здається, просто відключився. Летіла я на автоматі, тобто, тіло самостійно робило рівномірні помахи крилами і кермувало хвостом, не привертаючи до процесу моєї уваги, тому я була повністю надана собі і вдалася до роздумів.

Отже, я знову змінила тіло. Як я бачу, процес входу, так само як і процес виходу, абсолютно від мене не залежить. Я можу переселитися в будь-який момент в кого завгодно. І добре, якщо пощастить, як цього разу. Я швидко зорієнтувалася в тілі кондора і Кощія врятувала. Але що буде далі? Як нам таким чином виконати свою місію? Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що, та ще й будеш тим, не знаю ким.

Проблематично.

Що ж, використовуємо поки те, що маємо.

Я - кондор. На щастя, досить великий, щоб перти тіло цього доволі важкого варвара. І мізки у мене, хоч і пташині, але досить великі, і працюють значно краще, ніж в голові змії. Так що, варіант, взагалі-то, непоганий...

А куди це ми летимо?

Як будь-який порядний кондор, я направилась в гори. Навіть сама не помітила. Піді мною простягалися голі вершини скель. Ні, не в снігових шапках, але високі. Я вибрала одну, досить плоску для посадки. До того ж на ній було напівзруйноване велике гніздо, напевно, кондорів, але покинуте, куди я й опустила свою ношу.

Варвар до тями не приходив, але дихав.

Шок? Чи води наковтався? Якщо води, то, пардон, відкачувати я не буду. Не з моїми кігтями. Нехай сам відходить, як хоче. І я демонстративно відвернулася, сівши на краю скелі в абсолютно не кондорскій позі: звісивши ноги, чи то пак, лапи, і підперши голову крилом.

Цікаво, чому я весь час потрапляю в тіла різних видів?

Зате скільки життєвого досвіду... Я ж потім все життя згадувати буду, як була гігантською змією або хижим птахом...

Бум! Добре, що я птах! А то впала б зараз зі скелі, а так зависла і парю собі, міркую, що ж сталося.

А! Це Кощій прокинувся і, по доброті душевній, шпурляє в мене камінням. Це він, що, думає, що його забрав звичайний кондор в чисто гастрономічних цілях?

Який же тугодум! Адже це я, його Нетті!

Я кинулась до варвара, щоб показати йому срібні кільця на моїй лапі, але він не зрозумів, що я з добрими намірами, відсахнувся, оступився і полетів зі скелі головою вниз.

Ось так ще раз зрадієш, що добре літаєш. Я кинулась за ним, склавши крила, можна сказати, ризикуючи життям. Сказати можна, та справді моє пташине тіло знає, що такі піруети для кондора - раз плюнути. Я картинно зловила варвара, що дико горланив, біля самої землі, опустила його на кам'янистий ґрунт, демонстративно стала навпроти, поки він, хитаючись, піднімався, прийняла саму непташину позу: крилами вперлась в боки, і задерла йому мало не під ніс лапу із срібними кільцями.

Дивись, ідіот!

 «Ідіот» з перекошеною від страху фізіономією знову влучив в мене каменем. Я, як стояла на одній нозі, простягнувши до нього іншу, так і сіла на хвіст.

Ба! Так це ж не Кощій вже! А я мучуся, його рятую. Все, тепер рятуйся сам, як хочеш.

Я махнула крилом і злетіла вгору, не звертаючи уваги на каміння, що летіло услід, намагаючись наздогнати.

І куди тепер?

Мені потрібно в Малумбу.

Чи шукати Кощія? В чиє тіло він міг тепер перенестися? Нікого живого в окрузі не побачила. Буду сподіватися, що, ким би він не був, його до мене все одно рано чи пізно притягне. А зараз буду виконувати свою місію. А так як інших варіантів у мене немає, лечу в Малумбу.