Глава 2. Міс Шрек.

Ба! Відкрила я очі... І одразу ж відкрила їх ще ширше від подиву, змішаного із жахом.

А це що таке? Чиї це руки! Це ж не мої маленькі витончені ручки?! Що це за потвори з товстими, мов сардельки, пальцями? І чому на цих «ковбасах» мої срібні кільця, які дивно збільшилися в розмірах?

Адже це не я? Це не можу бути я !!!

Я поворушила тим, що навіть назвати пальцями було страшно. Темна, виблискуюча зеленню шкіра, шорстка, груба, вся складками, обгризені під корінь, брудні, запущені нігті замість моїх дорогих манікюрів з ніжними золотистими квіточками на чорному тлі! Жах!!!

І, взагалі, я раптом відчула себе якоюсь великою, дуже великою, занадто великою! Велика і зелена...

Шрека бачили?

А його дружину?

Це я - міс Шрек!

Що ж так не поталанило із тілом, до якого я вселилася?!

Внизу хтось незадоволено крякнув. Я опустила очі і трохи не знепритомніла. З розстебнутої сорочки звисали майже до пояса груди. Так, мені, взагалі-то, хотілося збільшити розмір своїх грудей, але не до п'ятдесятого ж розміру!

Далі ще гірше! На колінах у мене сиділо немовля, теж зі Шреків, і тягнулося товстими губами до цих самих грудей.

Аааа!!! Заберіть цю потвору!

Я схопила товстеньке немовля зовсім не немовлячих розмірів і витягнула руки, тримаючи його подалі від себе з криком:

 - Заберіть ЦЕ!

ЦЕ не зрозуміло, чому його позбавили очікуваного сніданку, обіду або вечері, не знаю, чого воно чекало, і обурено закричало, роззявивши червоний беззубий рот, немов бездонну яму. Всі складки на його товстому тілі затремтіли, ручки стиснулися в чималі кулаки, із заплющених очей бризнули на мене сльози, немов з розігрітої на сонці пляшки шипучого напою, єдина волосинка на лисій голові стала дибки. На додаток до всього дитина, а це виявився, на жаль, хлопчик, попісяв і обмочив при цьому мене всю.

Я твердо вирішила викинути це болотне чудовисько, і, бажано, так, щоб більше його ніхто не знайшов. Болотне - буквально, тому що від натуги він не почервонів, як нормальні діти, а придбав мутно-зелений відтінок, та ще й бурими плямами пішов.

 - Погодуй дитину, Рціа! Чого малий реве?

А це ще хто?

Шрек власною персоною! Сорок років потому! Точніше не опишеш. Він підійшов ведмежою ходою, взяв маленького монстра під пахви і присунув до мене. Малюк, якого й малюком назвати ніяк, голосно клацнув на щастя ще беззубими щелепами, намагаючись вхопити сосок розміром з клубничину сорту Гігантелла. Я встигла відсунути його від себе на безпечну відстань.

 - Не буду!

 - Наш син хоче їсти, Рціа!

Наш син? З ним? Оууу!!! Я - болотна огриця! А це мій, так званий, чоловік,  співмешканець, чи як там у них називається?

Огр знову присунув дитину до мене.

Я відштовхнула немовля:

 - Не хочу!!!

Деякий час ми совали «нашого сина» туди-сюди, при цьому маленьке чудовисько старанно клацало щелепами, ганяючись за моїм багатостраждальним соском, і кожен раз переходило на більш низький тон реву.

Зрештою, огр зрозумів, що щось не так, підхопив немовля під пузо рукою і почав задумливо чесати лоб, зображуючи роботу випадково пробігаючої повз думки, яку він все ж примудрився зловити за хвіст.

Це дало мені можливість озирнутися. Я сиділа на широкому ліжку в дерев'яному будинку, де всі меблі була добротні, міцні, дерев'яні. Цілком виявилось чисто і пристойно, я про огрів була гіршої думки. Навпроти мене активізував єдину думку в лобі величезний, навіть більший за мене, огр, а з кутків злякано дивилися на мене штук сім дітлахів, тобто, огрят різної статі і віку.

Це що, всі мої?!

 - Мам, ти чого? Не реви! - попросив мене скромно один з дітей, і я зрозуміла, що, так, мої.

 - А! - радісно скрикнув огр, дочухавши нарешті думку. - Ти не хочеш годувати нашого сина, бо ти хочеш робити ще одну дитину!

 - Що???

Огр сунув немовля одному зі старших дітей, в одну секунду виставив їх усіх на вулицю, зачинив двері, клацнув засувкою і, щасливо посміхаючись, пошкандибав до мене.

 - Глузд втратив???

Огр примружився, передчуваючи задоволення, і поклав свою товсту лапу на мою ліву грудь.

І тут же отримав хук справа. А з огляду на мою сьогоднішню силу, яку я навіть ще не усвідомлювала, це вийшло просто вражаюче. Він врізався в стіну і осів, хапаючи повітря та підшукуючи слова для вираження емоцій.

Ось чим ми, люди, і відрізняємося від огрів. Тим, що нам для підшукування виразів час не потрібний. Так от, забитий огр слів ще не знайшов, а я вже ластівкою вилітала у вікно. Тільки ось, я прикинула, що пролечу, але свої нові габарити не врахувала, тому разом з вікном вибила всю стіну, дах глухо гепнув по голові огра, на ньому і застряг. Добре, що діти були на вулиці і їх не придавило, малих все ж шкода. Але не настільки, щоб повернутися і витирати їм соплі!

Я крутонула стіну, яка застрягла у мене на талії, немов пачка на балерині, кинула уламки в сторону заваленого будинку, з-під якого з криком «Рціа, моє маленьке сонечко, ти не нервуй!» вже вилазив мій нічого не зрозуміючий чоловік, і, незважаючи на хоровий крик «Мамо, не йди! Не залишай нас!!!», рвонула геть по широкій дорозі повз приголомшених сусідів.