Глава 28. Перевертень.

Раптом місто почало швидко танути, немов ранковий туман, втрачаючи мінарети і башточки, стаючи напівпрозорим, прозорим і, нарешті, повністю зникло з наших очей.

    Ми в шоці зупинилися, озираючись.

 - А де ж чарівне місто?!  - здивовано вигукнула Маргарет.  - Куди воно поділося?

Я з відчаєм дивилася в небеса:

 - Так це був міраж?  Так?  Це хто там нагорі так розважається?  А давайте поміняємося місцями, і я теж буду знущатися, водячи комусь перед носом шматком торта!

 - Заспокойся, Нетті, вищі сили тут ні до чого, можуть ще й образитися за наклеп, - Жук підняв якусь, як мені здалось попервах, брудну ганчірку.  - Ось причина обману.

 - А що це таке?  - все обступили його, розглядаючи єдину знахідку на місці неіснуючого міста.

 - Це борсук, дохлий борсук.  Ці звірі на сході люблять наводити морок і самі можуть прикидатися навіть людиною.  Думаю, цей нещасний намагався здолати пустелю, та сил не вистачило, вмираючи, він намагався привернути чию-небудь увагу, створивши ілюзію міста, та так і згинув безславно, а морок якийсь час ще висів над його трупом, на що ми і купилися.

 - Значить, він помер тільки-тільки, - я підійшла розглянути ближче бідного звірка.  - Так він же зовсім м'який! Може ще живий?!

Я забрала у Жука нерухому тушку, поклала її на пісок, провела рукою по ніжній, шовковистій шерстці.  І раптом моя рука відчула ледь помітні поштовхи.

 - Точно, він живий!  У нього б'ється серце!

 - То й що, ми все одно не можемо йому допомогти.  Залиш його, Нетті, ти ж не будеш тягти його на собі.  А нам ще невідомо скільки плестися без води цими барханами, - мій провідник закинув на плече рюкзак і поспішив вперед.

 - Тіллімар говорила, що пустеля не надто велика.

 - Може, й не надто, - погодилася стара відьма, - але для нас, які не звикли бродити по пісках, де немає навіть натяку на тінь, велика.

 - Пішли, дівчинко, - Великий Король втомлено витер з лоба краплі поту, - а то ми скоро самі опинимося в такому ж стані, як ця бідолашна тварина.

Дід та баба важко рушили слідом за провідником.  І тільки Тера присіла поруч зі мною.

 - Як шкода, що ми нічого не можемо зробити для цього милого борсучка.

 - Але чому ж?  - я дістала з рюкзака дбайливо збережену пляшечку з водою.  - Якщо його напоїти, звір може і ожити.

З цими словами я обережно почала лити в горло тваринці теплу, але цілющу, вологу.  На наш з Терою подив, борсук робив впевнені ковтальні рухи.  Вода швидко перекочувала в шлунок звірка, але відкривати очі і підніматися він не поспішав.

 - Що ж, я хоча б дала йому шанс.

Я поклала борсука на пісок і встала.  Зробила, що могла, тягти його я, і правда, не в змозі.

І тільки зараз, дивлячись на порожню пляшку, зрозуміла, як мені хочеться пити.  Просто нестерпно, язик у роті не повертається, а легені вже пеком печуть.  А до мене вже біжать Жук та старі.

 - Ти що, глузд втратила?!  - висмикнув з моїх рук порожню пляшку провідник.  - Ти вилила останню воду в пащу цій дохлої звірюки?!

 - Нетті!  Як ти могла?!  Ми самі вмираємо від спраги, а ти!.. - підскочила Ара, скривившись, наче від зубного болю.

 - Я хотіла йому допомогти... – намагалася виправдатись я.

 - Ех, ти!  - Жук спробував видавити ще хоч краплю з порожньої пляшки і зі злістю закинув її в пісок.

 - Справу зроблено.  Заспокойтеся, - виступив на мій захист Гаенус.  - Вона вчинила так, як вважала за потрібне, і це її право вибору.

 - Думати треба, коли щось робиш, - Жук спробував сплюнути від досади, але не знайшов чим, тупнув ногою і засмучено рушив вперед.

  За ним, важко зітхнувши, пішла Ара, шепочучи під ніс щось про відсутність розуму у одних і надії у інших.  Великий Король кивнув мені і теж вирушив слідом за ними.  Тера потягнула мене за руку:

 - Пішли, Нетті, якщо ми не знайдемо воду найближчим часом...

Вона не договорила.  Я озирнулася на борсука, через якого тепер всі на мене ображаються, він, як і раніше, не ворушився, і понуро побрела за своїми супутниками. 

Ой, як же пити хочеться!  Може, я, дійсно, вчинила дурість?

Час потягнувся, мов жувальна гумка, танучи на палючому сонці. Навіть не знаю, скільки ми пройшли, бо в голові вже паморочилося і ноги запліталися, як ззаду  почувся молодий дзвінкий голос:

 - Гей, подорожні!  Ви навмисно обходите джерело?  У вас гра така: хто довше протягне без води?

Ми дружно обернулися.  Нас наздоганяв молодий худорлявий чоловік середнього зросту і досить приємної зовнішності.  На ньому була біла простора сорочка і такі ж штани трохи нижчі колін.  Чорне волосся стовбурчилося на голові неслухняним їжачком.  Трохи розкосі мигдалини темних, як ніч, очей, невеликий, злегка кирпатий, ніс і чарівна голлівудська посмішка на всі тридцять два рівних білих зуба.

Я спробувала відповісти, але з пересохлого рота вирвалося тільки щось нерозбірливе.  У решти, думаю, стан був не кращим.