Глава 5. Як позбутися спадкоємиці.

Кобра прямо перед моїми очима старанно роздувала свій капюшон і злісно шипіла. Вона дуже старалася привернути на мою увагу. Цікаво, ця кусюча штучка випадково потрапила в кошик з фруктами? Щось не віриться мені в такі «випадковості». До того ж, всякі гади зазвичай на людину не нападають, навіть навпаки, намагаються швидше забратися з дороги. Мені довелося в своєму житті зустрічати змій, і не раз. Вони завжди швидко ретирувалися, вважаючи за краще не зв'язуватися. Але цю явно хтось розлютив. Варто мені спробувати встати або закричати, вона може і кинутися. Розлючена жінка непередбачувана. Чомусь мені здалося, що змія жіночої статі. Тоді нехай заспокоїться, я її не чіпаю, женихів не відбиваю, сплю собі тихесенько, не чіпайте мене, і я вас не чіпатиму, напевно. Я натягла на голову ковдру, заплющила очі і сама не помітила, як знову задрімала.

Коли я прокинулася вдруге, змії вже не було. Природно, терпіння ж у неї не безмежне. Я заглянула в кошик, вибрала спілий банан  і з задоволенням його з'їла, обдумуючи ситуацію.

Це добре, що все пройшло так спокійно. (Уявляю, якщо за мною спостерігали: змія під носом, а вона подивилася-подивилася і знову заснула!) Але стає ясно, що цим справа не закінчиться, і що вбивця придумає далі, ніхто поки не знає.

Я розповіла про замах королю з королевою. І даремно. На мене і так вже дивляться, як на баронесу Мюнхаузен. Природно, змію  ніхто не знайшов, значить, і не було її.

- Ви не вірите рідній дочці?! - обурилась я.

- Можливо, це до сих пір виявляються наслідки вживання зілля Гаенуса, - припустила Генрієтта.

- Я не наркоманка! - вигукнула я. - І це не було глюком!

Царствене подружжя співчутливо перезирнулося.

- Я звелю посилити охорону, - пообіцяв Генріх.

- Так, щодо охорони, можливо, замінимо цього слугу собаками? А то він мене лякає, він такий великий! А Рем і Ром не пропустять нікого чужого, та й люблять вони мене.

Я подумала, що при такому розкладі змогла б вночі втекти з палацу.

- Вони вже недостатньо молоді й сильні, - заперечив король. - Але, якщо ти так хочеш, я звелю приводити їх на ніч до дверей твоєї спальні. Тобі буде так спокійніше?

- Так, звісно.

- Але і мій вірний слуга буде продовжувати охороняти твій сон.

Не вийшло. А я так сподівалася.

                                              * * *

Ох і набридли мені ці довгі сукні, ці стягуючі корсети, ці хитромудрі зачіски. Їх можна надіти на п'ять хвилин. Гаразд, не буду настільки сувора, їх можна одягнути і на бал, але в повсякденному житті це жахливо непрактичний одяг. Я хочу свої джинси!

І, взагалі, я навіть не уявляла собі, як нудно бути принцесою. І піти нікуди, і накоїти нічого не вдається. Ти весь час на очах, ніякої свободи, ніякого особистого життя.

Коли син Клементини  Фейлук запросив мене покататися на конях, я з радістю вхопилася за це запрошення. Нехай навіть мій кавалер мені зовсім не подобається, можливо, це єдиний шанс вирватися з палацу, і я не повинна його втратити.

І знову на мене чекало розчарування, царствені батьки дозволили мені покататися, але висловили бажання поїхати разом з нами. У підсумку на верхову прогулянку вирушило ще кілька гостей і купа охоронців, слуг та іншого обслуговуючого персоналу. Мене за стіни міста доставили в кареті, і тільки потім король підвів до мене невисоку рябу конячку.

- Ти їздити хоч вмієш, Маргарет? - хитнув запитально головою Генріх.

У своєму світі мені доводилося кілька разів покататися на коні, але я ніколи не займалася цим професійно.

Я дістала шматочок хліба, простягнула конячці, та боязко обнюхала частування, потім не поспішаючи прожувала і зиркнула на мене рудим оком, немов питаючи, їдемо ми чи ні?

Їдемо, тільки як на неї залізти? На мені, звісно, сукня для верхової їзди, на щастя, без кілець в спідниці, але теж довга, прикрашене трьома оксамитовими оборками болотного кольору. Доволі вузька спідниця, як вони пропонують в ній кінним спортом займатися? Я подивилася на коня, на якому збиралася здійснити прогулянку. Ба! Так на ньому дамське сідло! Я на такому, точно, не всиджу. Мені, взагалі-то, коні дуже подобаються, це розумні й відповідальні тварини, і дуже благородні. Ось тільки досвіду по спілкуванню з ними у мене замало. Як би не зганьбитися перед двором і не гепнутись в придорожній пил? Я просто відчувала спиною, як на мене всі дивляться, вичікувально, з цікавістю.

Гаразд, зробимо вигляд, що я цим все життя займаюся, тобто, після роботи додому ні на чому іншому їхати навіть і не подумую.

Я впевнено поставила ліву ногу в стремено і підтяглася за поводи.

- Не так! - закричав хтось, але я вже закидала праву на круп коня. Природно, у мене не могло це вийти в такій вузькій спідниці. У немислимому русі я кинула повід і примудрилася задерти спідницю вгору, одночасно закинула другу ногу, вчепилася знову за повід і гепнулась, звісно, повз їхнього жіночого сідла майже на шию бідній тварині. І тут стремено подалося у мене під ногою, я відразу навіть не зрозуміла, що сталося, перелякана коняка збрикнула, скинувши непотрібне сідло, бо попруга лопнула і вже не тримала його. Залишившись без будь-якої опори, я інстинктивно стиснула ноги і здавила ними спину коня. Той перелякався і здійснив такий стрибок, який мало не звалив мене на землю. Я обхопила шию тварини і притиснулась усім тілом. Це як на атракціоні, коли намагаєшся втриматися і не думаєш вже ні про що інше. Я злилася з конем, стала одним цілим з ним, відірвати мене від нього зараз, думаю, було б неможливо. Кінь помчав стрімголов,  брикаючи задніми копитами. Ззаду долинали крики і тупіт копит, але я зосередилася тільки на одному: не відірватися від тварини, що наче втратила глузд та несамовито летіла уперед.