Глава 8. Особливості національного туризму.

Мої пізнання в біології дозволили збагнути, що мімікр - це істота, що не має свого «обличчя», а прикидається кимось іншим. Цікаво, як же ми його будемо шукати? Втім, навіщо турбуватися? Цілком ймовірно, він нас сам знайде.

Найприємніше, що нам, як рятувальникам популяції ельфів, надали обід. Правда, він був повністю з овочів. Як я вже змогла переконатися, всі  ельфи, хоч світлі, хоч темні - вегетаріанці. По-правді, їжа, приправлена приправами і спеціями, була досить смачною, але без м'ясного я не відчуваю себе повністю ситою. Сухий пайок взагалі складався із сушених скибочок різних овочів, на зразок чіпсів, і соку.

Відпочити після обіду, на жаль, не вийшло, хоч мені і дуже хотілося. Нас вивели на вулицю, посадили на упсів - тварин, що нагадують невеликих коників  з кудлатими китицями на вухах і на кінчику хвоста.

Ми попрощалися зі старостою і, в супроводі правоохоронців, рушили через селище темних ельфів. На відміну від поселення світлих, це було селище міського типу. Багато будинків виявились двоповерховими, по узбіччям вулиць - квітники, навіть пару пам'ятників зустріли, розпитати б, кому.

Далі ми поїхали повз полів, аж до прадавнього лісу. Люблю дику природу. Кручені стовбури величезних дерев, зарості такі, хоч в хованки грай.

Дізналася я, звідки в моєму світі з'явилося слово «Упс!» Наші конячки час від часу видавали звук «Упс!» і впадали в ступор. Зрушити їх з місця можна було тільки ваблячи грушоподібним зеленим овочем, званим чомусь чверткою.

У ліс нас вартові провели лише трошечки, а потім забрали «конячок» під приводом, що «вони через зарості не пройдуть», і залишили нас одних.

- І куди тепер? - запитала я, озираючись.

- Будемо йти прямо, може, й вийдемо на це чудовисько, - здвинув плечима Кощій і ми, перезирнувшись, полізли через хащі, де кожен корч норовив схопити за ногу і повалити на землю.

Безсмертний рухався набагато швидше за мене. Плащ рукою підхопив, ноги довжелезні. А я, бідолашна, за ним стрибаю щосили, немов Мауглі. Природно, незабаром я захекалася і заволала:

- Стій! Стій! Чи не час нам перепочити?

Вмостилася на широкий повалений стовбур, що так вчасно трапився на шляху. Все, далі не піду!

Подорожній приречено повернувся і сперся об стовбур дерева, сердито просвердлюючи мене очима:

- Треба було тобі залишитися...

- Ще б чого? Краще трішечки тут посидимо, складемо план нашого походу, відпочинемо... - Я притулилася щокою до гладенької кори. Вона була такою теплою, нагрітою на сонечку, що не хотілося від неї відриватись.

- Ось будемо ми йти, йти. І не знайдемо цього монстра. Як нам його шукати, якщо він мімікр? Що тоді? Далі підемо, повертатися не будемо?

- У всякому разі, зараз ми рухаємося не в бік людського поселення. Отже, все одно повертатись доведеться.

- А ти таки упевнений, що ми повинні йти до Сплячого міста?

- Так, адже воно якось потрапило сюди. Там повинен бути великий портал.

- Був. Тисячі років тому.

- Поки що для нас це єдина надія на повернення. Ми повинні гарненько все розвідати.

Я зітхнула.

- Не бійся. У нас все вийде, - стягнув мене за руку з дерева Кощій.

Якийсь час я мовчки тягла ноги за своїм невтомним супутником і міркувала. Про що? Та про одяг. Вічна пам'ять моєму багатостраждальному простирадлу, покинутому мною, невдячною, в темних гномівськіх (тобто, цвергівськиих) катакомбах.

Вже і ельфів біленький костюмчик став сірого маскувального забарвлення. Знову на люди (або на ельфи) вийти соромно буде. І чому я повинна вкотре страждати через відсутність пристойного гардеробу?

- І чому я повинна знову страждати через ці гілки, колючки, ями? – промовила  я вголос свою останню думку.

Спасибі ще м'яким ельфівським  мокасинам.  Але навіть в них мої ніжки, що ледь відійшли від багатогодинної прогулянки босоніж по чагарниках на краю світу і від грубих цвергськіх чобіт, знову починають нити.

- Розумний в гору не піде, розумний на горі відпочине! - я залізла на великий чорний валун, що зустрівся на шляху. - Цікаво, звідки серед лісу взявся такий камінь?

Кощієві знову довелось повернутися і сісти неподалік, бо я повністю приватизувала валун, розвалившись на вершині і розкинувши руки-ноги. Здавалося, його виїмки чекали саме моє тіло, такий він був славний.

- Я посплю тут трішки, хвилинок шістсот...

- Нетті, треба йти, - докірливо похитав головою Безсмертний.

- А ти думаєш, я виспалася? Заснула на сирій землі, прокинулася в казематі... - поскаржилась я і заплющила очі.

На подив, Кощій не став стягувати мене за ноги або читати нотації. І я задрімала, пригрівшись на затишному валуні сном безтурботної дитини.

Взагалі я рідко бачу сни. А, може, бачу, але не запам'ятовую. Але цього разу все було таким яскравим і захоплюючим.

Я йшла край лісу в довгій білій сукні, з розпущеним волоссям набагато довшим, ніж моє рідне, з великим мечем у руках. Я дивилася на всі боки в пошуках ворога. Попереду серед дерев хтось заворушився. Я підняла меч. Переді мною з'явилася фігура молодого чоловіка з попелястим скуйовдженим волоссям. Він дивився на мене і сміявся. По-доброму так.