Епілог

Із хвилюванням я відчиняла замок своєї квартири, ключ все ніяк не хотів потрапляти в дірочку, руки тремтіли від нетерпіння. Мені весь час здавалося, що я увійду – і кімната виявиться порожньою.

Я увійшла.

Кощій сидів на дивані, витягнувши ноги і зайнявши увесь вільний простір книгами.

Фух! А я вже подумала, що все – сон.

Я кинула на диван згортки. Серед книг побачила кілька томиків сучасного фентезі, у яких так чи інакше фігурував Кощій.

- Читаєш?

- Читаю.

- І багато прочитав.

- Все.

- І?

- Нічого цього не було.

- Як так? – я розгублено присіла на краєчок дивану.

- Я ж казав, що згадав усе своє життя. Так от, можливо, описані події і мали місце. З якимось іншим Кощеєм. Ти вже трохи уявляєш, скільки співіснує одночасно реальностей, варіацій, паралельних світів?

- Гадаю, що немало.

- Припускаю, що у багатьох із них можна зустріти свого Кощія. У вас на Землі навіть казок про нього неміряно. І також припускаю, що кожен з них має свій характер, своє життя, свою долю. І моя доля - поряд з тобою, Нетті, - спробував він мене обійняти.

- Ні, постривай, а як же всілякі атрибути, плащ з черепушкою, меч-кладенець, у тебе ж вони були!

- Тільки тому, що ти їх уявляла.

- Не зрозуміла.

- Тобі вже говорили про це боги у Палаці на Хмарі. А потім мені ще роз'яснив Доглядач.

- Що саме?

- Ти – каталізатор, довкола тебе світи починають змінюватись.

- Так, це він і мені казав, та й що?

- Мало цього, вони змінюються, підкоряючись твоїм думкам. Тому й з'являлися атрибути, про які вичитала в книжках. А я, згадай, сам про них нічого не знав і навіть не здогадувався. А потім, коли тебе не було поряд, все зникло, адже це не з мого життя.

- Ти хочеш сказати, що своїми думками я творю реальність?

- Саме так.

- Нісенітниця! Не хочеш же ти сказати, що я сама собі стільки вигадувала пригод на одне місце? Та ми ж не раз перебували на краю загибелі! Я що, сама собі такі подарунки роблю, чи що?

- Як бачиш, Нетті, втілюються не тільки твої уявлення, твої мрії, а й твої страхи, твої побоювання. Тобі просто треба вчитися контролювати свої думки.

Я глибоко замислилась.

- Щось мені не віриться, що таке можливе. Адже я проста дівчина із Землі.

- Прості дівчата паралельними вимірами не тиняються, - багатозначно тицьнув мене пальцем у кінчик носа Безсмертний.

Я машинально врізала йому кулачком у дих. Він демонстративно впав на підлогу біля дивана. А зверху на нього посипалися книжки та пакети з одягом, що я принесла.

Кощій підвівся, розмотав спортивний костюм і приклав до себе, показуючи, які короткі у нього штани:

- І на кого це?

- На тебе!

- А це? – він натягнув кросівки, які своїм розміром нагадали черевики клоуна.

- Підеш у цирк працювати, клоуном! - розреготалася я.

- Не піду, не навчений!

- А чого ти навчений? - почала я виривати у нього спортивку. – Не подобається – віддай!

Кощій відпустив одяг, і я впала на підлогу.

- Ах, ти ж!..

Безсмертний примирливо простягнув мені руку, а я зрадливо смикнула її на себе. Він упав, і ми покотилися по килиму.

- Відпусти мене, - захрипіла я, б'ючи його кросівками. – Краще розкажи про своє минуле життя! Ти мене заінтригував!

- Коли перестанеш битися! – відпові в задоволений Кощій, користуючись моєю жіночою слабкістю і відбираючи кросівки. - Мені це ще взувати доведеться!

Я застогнала, закусивши губу:

- Ой-ой-ой! Я, здається, звихнула ногу!

- Що трапилося, Нетті?! – занепокоївся Безсмертний і одразу ж мене відпустив.

Я з усіх ніг кинулась на кухню, зачиняючи за собою двері на клямку.

- Ага! Ага! Я у будиночку! І в мене тут їжа! А в тебе – нема!

- Ти обдурила мене, Нетті! - обурився до глибини душі Кощій, підскакуючи до дверей: - Відкрий!

– І не подумаю! Хочеш жити в нашому світі, звикай до непередбачуваності та нелогічності!

- Відкрий, Нетті!

- Ти мені погрожуєш?

- Я прошу по-людськи.

- Не вмієш ти просити, Костику!

- А ти навчи мене, Нетті!

- А ти спробуй назвати мене інакше, може, я й передумаю.

За дверима на якийсь час зависла тиша. Задумався Безсмертний над моєю загадкою. Невже така складна?