Глава 77. Пророцтво збулося.

- Нетті! Тікаймо! – крикнув Кощій.

- Ні!

- Подивися тверезо – нам не пройти навіть із моєю надлюдською силою та твоїм незламним духом авантюризму!

- Ні!

- Ми загинемо!

- Ні!

Перший постріл – і куля задзижчала біля самого вуха.

- Тьху ти, - сплюнув з досадою Кощій. - Упертість народилася раніше за тебе!

- Тьху ти! - сплюнув з досадою Сніговий Барс, що скотився з моєї руки і матеріалізувався у всій своїй красі. – Адже все одно не заспокоїться, - зиркнув на Безсмертного, - я її знаю.

Моє обличчя розпливлося в посмішці, а Кощеєво набуло задумливого виразу: мого друга він бачив уперше.

- Забирайтеся на спину, - кивнув звір.

- Так ми ж удвох не помістимося! – хитнув безнадійно головою Безсмертний. – Давай, невиданий звіре, рятуй Нетті, а я сам піду шукати того землянина! Де хоч його шукати.

Я тільки хмикнула. Він гадає, що я спокійно дозволю себе рятувати, коли тут таке?

- Я не питаю, чи поміститесь ви вдвох, а говорю: залазьте! – Сердито стукнув лапою по підлозі Барс. - Чи ти думаєш, бідолахо, що зможеш позбавити Нетті можливості бути в центрі подій?

- Для неї було б безпечніше.

- Тоді ти погано знаєш її, якщо сподіваєшся, що вона погодиться залишитися, - пирхнув з усмішкою Барс.

- Ось, слухай людей, тобто звірів, які розуміються на психології людини, - підтвердила я, забираючись на спину білого кота.

Безсмертний сів за мною, бурчачи:

- У мене ж ноги по підлозі тягнуться!

І тут Сніжний Барс раптом почав рости, збільшуючись і в довжину, і в висоту, так, що можна було ще пару таких Кощеїв посадити, не тіснячись, і величезними стрибками, перескакуючи через голови торритян, помчав коридорами, сходами, переходами.

Ось слово честі, без нього я б ніколи дороги не знайшла, а кіт чи то знав, куди слід бігти, чи просто відчував напрямок своїм інтуїтивним шостим почуттям.

Торритяни розгубились, ніхто вже не намагався в нас стріляти, боячись потрапити у своїх. Та й не до того, мабуть, коли світ гине.

Не минуло й кількох хвилин, як ми опинилися біля знайомої лабораторії. Удар потужної лапи вибив двері і перед нашими очима з'явився невеличкий чоловічок, що схилився над столом, як завжди, зайнятий своїми дослідженнями. Він навіть не помітив, що простір згортається. Я зіскочила з Барса і підскочила до нього.

- Зачиніть двері, люба, там занадто галасують, - звернувся він до мене, не відриваючись від роботи.

- Шановний Штейн, подивіться у вікно! Світ гине! Ви повинні піти з нами, щоб повернутися на Землю.

- А я й так на Землі, люба. А вам потрібно лікуватись.

- Це вам треба лікуватись! - Я кинула погляд у вікно.

Гірської гряди вже не було! Небо спустилося майже до даху будівлі! Ще кілька хвилин – і буде пізно.

- Професоре, скоріше!.. - потягла я його за рукав халата.

- Залиште приміщення! – гнівно вирвався з моїх рук вчений. - Ви що, не бачите: я працюю!

Я безпорадно озирнулася на Кощія. Безсмертний зістрибнув на підлогу, легко однією рукою підхопив вченого і посадив його на Сніжного Барса, сівши позаду і утримуючи його від падіння. Я вмостилася на спину звіра перед Штейном.

Тільки зараз до професора почало щось доходити.

- Що це? Хто це? - вигукнув він. - Таких великих котів не буває!

Буває - не буває, а Барс рвонув з місця, як торпеда, і помчав у зворотному напрямку, роблячи гігантські стрибки.

Ми вискочили з приміщення та побачили, що торрітяни намагаються прорватися до воріт. Але невидима стіна, встановлена Доглядачем, не пускає їх. Виючи, дряпали вони перешкоду, втрачаючи на очах людську подобу і перетворюючись на страшних фіолетових монстрів.

До нашого жаху ворота майже зачинилися під натиском простору, що згортався. Весь червоний, тремтячий від напруги, Доглядач ледве утримував стулки, упершись спиною в одну і обома руками в другу. Побачивши нас, він прибрав невидиму стіну, і торрітяни впали купою, лаючись і намагаючись підвестися, щоб таки дістатися воріт.

Сніговий Барс одним стрибком перескочив через малу купу. Шерсть його і наше волосся стало дибки, притягаючись до зіву порожнечі, що знаходилась майже поруч і затягувала в себе все, наче гігантський пилосос.

Не дуже хороша ідея – ці гармати-анігілятори, – подумалося мені.

Барс влетів у ворота над головою Доглядача, і той полегшено прослизнув слідом за нами у щілину. Нас наздогнав тільки глухий звук простору, що схлопнувся. От і все. Алія-2 більш не існує.

Ми скотилися з кота у величезному залі, де вся стіна була обвішана плоскими екранами з пристойною діагоналлю. Сніговий Барс повернувся до мене, важко дихаючи.

- Все, Нетті, ти чуєш? Годі вже такого екстриму! Ледве хвоста не позбувся!

- Мій милий! Ти втретє виніс мене з пекла! Ми врятувалися лише завдяки тобі! Спасибі! – я обняла гарну голову чарівної тварини.