Глава 76. Приречена планета.

В одному з вікон будівлі наукового центру було видно дуло невідомої мені зброї. Поруч фіолетовіла жіноча голова з довгим хвостом і миготіли інші обличчя. Було зрозуміло, що соратники намагаються відтягнути від вікна Естер-два, що зглузду з'їхала, тільки це не сильно їм вдається.

Я підтяглася на руках і піднялась на уступ. Моєму погляду відкрився ніби обгризений модуль і дірка в скельній породі, що йшла в глибину гори. Ого! Що ж це за зброя така, здатна одним махом знищити стільки матерії? Згадалась одразу, бо Кощій говорив про створені торрітятами гармати-анігілятори. То це вона, гармата, що розвіює усе, що потрапляє під руку? Мене справді хочуть знищити?

Дуло гармати здригнулося, і новий вибух потряс простір. Я ледве встигла відкотитись убік, як на тому місці, де щойно стояла, утворилася нова дірка, яка лякала своєю абсолютною порожнечею. Та що вона творить?! Так скоро і гори впадуть!

Гармата знову здригнулася, готуючись до пострілу. А я зрозуміла, що мені нікуди тікати! Уступ скелі був невеликий, а дві діри, що утворилися в ньому, зменшили його ще відчутніше! Наступний удар дістане мене!

Я вже бачила, як коливається простір, що наближується до мене, як раптом срібне кільце зісковзнуло з мого пальця, і могутній Сніговий Барс намалювався на краю уступу. Кіт обернувся і кивнув мені, муркотнувши:

- Сідай!

Просити мене не треба! Я схопилась на чарівного звіра, і він, подолавши немислену відстань, перескочив на наступний уступ.

Тяжке «Уф!!!» - і анігіляційний снаряд стер з лиця Алії-2 частину скелі, де я щойно стояла.

А далі були шалені гонки. Такі, що думки вилітають і залишаються далеко позаду, не встигаючи за своєю господинею. Я притулилася до м'якого приємного хутра і зосередилась тільки на тому, щоб не впасти.

Гармата-анігілятор все стріляла і стріляла, а Сніговий Барс робив стрибок за стрибком, показуючи чудеса акробатики. Він то злітав на вершину гірської гряди, то майже спускався до підніжжя. Не міг він тільки зупинитися, перепочити, бо скажена Естер-два стріляла без перепочинку. Цікаво, чи надовго вистачить його чарівних сил?

Іноді я примудрялася кинути погляд на навколишній краєвид, і бачила, як простір вкривається оспинами дірок. Декілька пробоїн опинилося навіть у небі, і зловісна порожнеча дивилася крізь них на приречену планету.

Приречену! Я зрозуміла це, як тільки побачила, що простір починає всмоктуватися в діри, що утворились, спочатку майже непомітно, потім все швидше і все сильніше. Планета колапсувала, вивертаючись навиворіт. І гул, що все посилювався, супроводжував її агонію.

Здається, нарешті це дійшло і до Естер-два. Гармата замовкла. Але пізно. Світ згортався, втягуючись у дірки знищеного простору, і ніхто вже не мав сили зупинити цей процес.

І раптом унизу, біля самої будівлі наукового центру, повітря затремтіло і матеріалізувалися великі ворота, такі, як я бачила на першій Алії, коли врятувала її. Доглядач!

Сніговий Барс кинувся до воріт. Вони розкрилися нешироко, наче неохоче, і я побачила своїх рятівників: Кощія Безсмертного і Догладача. Ой, як же вчасно! Хоч раз усе відбувається вчасно! А то я вже мало не встигла злякатися.

Доглядач підняв руки, і стулки відчинилися ширше, наче запрошуючи до своїх обіймів. Обличчя його було напружене і зосереджене, напевно, ворота не надто воліли відчинятися в світі, що згортається.

Кощій кинувся з усіх ніг до мене. Ой, як приємно, коли про тебе хтось переживає та дбає!

Сніговий Барс зник, знову згорнувшись кільцем на пальці, він врятував моє життя вже вдруге. Дуже сподіваюся, що пригоди закінчено, хоч рукон і пророкував, що він врятує мене тричі, та дуже сподіваюсь, що помилився. Досить. Бо втомилась трохи. Бувай, Барсе!

Я по інерції пробігла ще кілька метрів, загальмувавши прямо в обіймах Безсмертного.

Кощій тільки притиснув мою голову до своїх грудей і навіть не сказав, яка я негідниця, вічно потрапляю в якусь чергову Же.

- Скоріше, - закричав Доглядач.

Стулки воріт тремтіли під натиском колапсуючого простору.

Кощій схопив мене за руку і потяг у напрямку рятівного виходу.

І тут я згадала про мого земляка, дивакуватого вченого, якого використовували торрітяни у своїх корисливих цілях. Погано якось залишати людину із Землі гинути тут. Адже він ні в чому не винен! Звичайний божевільний вчений, якого нещадно експлуатували, а він про це навіт не здогадувався.

Я вирвала руку з криком:

- Там лишився професор! Потрібно його забрати! - І рвонула у бік будівлі наукового центру.

-  З глузду з'їхала! - Кощій безнадійно зітхнув і кинувся мене наздоганяти.

- Куди? Назад!!! Світ гине! Ви не встигнете! - мітингував сам собі Доглядач.

Вхідні двері були зачинені на цифровий замок. Я вчепилася в ручку і повисла на ній, оголосивши Безсмертному, що якраз наздогнав мене:

- Нікуди не піду! Я не можу лишити землянина тут гинути!

Кощій глянув з-під насуплених брів і рвонув на себе двері. Молодець, знає вже, що відмовляти мене від навіжених ідей марно.

Двері з гуркотом відлетіли вбік, залишивши викручені петлі глухо поскрипувати. Я заскочила до приміщення і зупинилася. Торрітяни, що бігали туди-сюди у паніці, застигли раптом у шоці, побачивши, що та, хто стала непрямою причиною знищення цього світу, з'явилася знову власною персоною. Так, хлібом-сіллю мене тут, мабуть, зустрічати не збираються. І килимову доріжку теж не стелитимуть. Торрітяни отямилися від шоку і рушили мені назустріч, в руках у деяких я помітила зброю.