Глава 75. Тікати, тікати!..

Я вискочила до довгого коридору. Тож тепер куди? Ой, та кудись, тільки подалі від цих навіжених! І я помчала вперед, збиваючи з ніг зустрічних бузкових лаборантів і ковзаючи по гладкій блискучій підлозі. Тупот ніг позаду стверджував, що гонитва за мною не забарилась.

Поворот. Ще поворот!

Раптом я побачила щось, що нагадувало ліфт. Натиснула на зелену кнопку на стіні, і двері роз'їхалися в різні боки, відкриваючи невелику кабінку. Я заскочила всередину. Двері з'їхалися. Купа кнопочок на внутрішній стіні нічого мені не говорила. Я хотіла натиснути нижню, але моя рука ще не здатна була виконати таку віртуозну дію, і я вдарила по всіх відразу. Тут же загула сирена. По стінах ліфта побігли змійки-блискавки, повалив дим. Я закашлялася. Але, на щастя, двері відчинилися, іперед моїм  поглядом постали три вже знайомі перекошені фіолетові фізіономії.

- Ліфт не працює! - крикнула я, підринаючи під руки, що тягнулись до мене і проповзаючи під ногами торритян.

Я кинулася далі коридором, чуючи за спиною дикі крики:

– Телепорт!

– Вона зламала телепорт!

- Ми не зможемо тепер вибратися звідси!

Ну ось, ще одна причина «полюбити мене такою, якою я є»! Чому мені так щастить? Адже могла перенестись до якогось іншого світу, а не ламати телепорт. «Наприклад, на Торріту, – підказала підсвідомість. – Ото веселуха була б!

Та мені й так не нудно.

Позаду хтось завив. Я озирнулася і побачила Естер-два, що приєдналась до компанії наздоганяючих. О, як ми раді! Я знову повернула за ріг і побачила, що коридор веде до глухого кута. Одні єдині двері були на моєму шляху, і я, природно, рвонула їх на себе.

Переді мною постала ще одна лабораторія. Я схопила перший-ліпший штатив і засунула за ручку дверей, забарикадувавши їх на якийсь час.

Я озирнулась. У лабораторії знаходилася лише одна людина. І це була саме людина! Маленький чоловічок з лисою маківкою і кучерявим волоссям по низу голови не озираючись простягнув мені колбу:

- Віднесіть це, люба, на експертизу, нехай перевірять антигравітаційні властивості.

Я відразу ж згадала талановитого вченого з Землі, про якого розповідав Кощій. Це, мабуть, він. Хто ще може бути таким розсіяним? Як же його прізвище? А, Штейн, точно!

У двері вдарили. Потім ще й ще. Вибити їх – раз плюнути. Що ж робити?

Мій погляд упав на пристрій у центрі лабораторії. Це був диск з маленьким кріслом та кермом, металеві смуги створювали видимість кабінки, тільки, за ідеєю, вона має бути засклена. Проте це було єдине, що нагадувало хоч якийсь транспорт, і я поспішила до нього. Вчений нарешті зрозумів, що його прохання ніхто не збирається виконувати, відірвався від своєї роботи, обернувся і жахнувся:

- Дівчино! Що ви робите?! Це експериментальний зразок!

- Експериментую! - обізвалась я, стрибаючи прямо на зразок.

- Це непрацюючий модуль! Він не літає!

Натомість літаю я. У стрибку я зачепила протягнуту в мій бік колбу з рідиною, яку мені пропонували віднести на експертизу. Вона впала прямо на модуль, розбилася, і невідома речовина розлилась по підлозі апарату.

- Що ви наробили? – схопився за голову професор.

Я впала в крісло. Двері лабораторії затріщали.

Я безуспішно намагалася виявити хоч якісь кнопочки. Немає нічого, крім керма! Так, а навіщо тут чотири педалі? Я почала експериментувати, натискаючи на них, і раптом модуль піднявся.

- Він не літає! - простогнав позаду вчений.

- Вже літає, - відповіла я з-під стелі. - І колбу вашу на експертизу тепер нести не треба! Антигравітаційна речовина діє!

Апарат нагадав мені дитячі машинки у парку розваг. Тільки педалей тут було чотири. Я швидко розібралася у техніці польоту. Посередині - "газ" і "гальмо", як у звичайній машині, а по краях - "вгору" і "вниз".

Двері в лабораторію вилетіли з петель, але я в цей момент вже вивертала модуль у широке розчинене вікно.

Ух ти! Класно як! З вітерцем! Чотири бузкові тіла, що висунулися до пояса через вікно, мало мене хвилювали. Їхня лайка несусвітна – ще менше.

Позаду пролунали постріли, але модуль мій рухався так швидко, що дістати мене вони не могли.

- Слабо?! Так?! - закричала я, оглядаючись.

- Я тебе знищу! - долинув до мене голос Естер-два.

Спробуй! Спочатку дістань, а потім поговоримо!

Я крутнула кермо, повертаючи до найближчих гірських піків. Мертві величні гори линули до неба, наче сплячі велетні, і ні пташки, ні травинки не можна було знайти в цьому неживому світі. Я знову озирнулася. Сірою виразкою на тлі первозданної природи здавалася будівля наукового центру торрітян. Не подобаєтеся ви мені, фіолетові чоловічки.

І я з насолодою віддалась польоту, вдихаючи повітря свободи і не думаючи про те, що буде далі. Бо, якщо подумати, то полізуть думки, що за мною вишлють погоню, що заховатись на мертвій планеті ніде, а залишити її немає можливостей, і це все дуже невесело.

Раптом дивний звук пролунав над планетою. Нижня частина модуля просто зникла, і залишки його, завалюючись і сіпаючись, звалилися на гірський уступ, а я покотилась, ледве встигнувши затриматись за ненадійне каміння і не впасти у безодню. Що ж це таке?