Глава 71. Доглядач за світами. Повернення Кощія.

Далеко подорожувати не довелося, вказівник душ визначив, що Кощій знаходиться майже поряд, за військовим табором. Ворота відчинилися, і я вийшов перед невеликим гайком, що просвічував наскрізь, бо стовбури ще не вкрилися листям. На мене дивилися дві пари очей. Чоловік у військовій формі та хлопчик, замотаний у дорогий, але брудний плащ. Ну, і хто є хто? Я повільно пішов до дивної парочки, а чоловік так само повільно, але загрозливо підняв меч. Це не він, Безсмертний мав мене пізнати. А хто ж? Адже не ця дитина, яка судорожно вчепилася в одяг солдата? Проте стріла продовжувала чітко вказувати саме на цю парочку.

- Кощій? - запитав я, наблизившись.

- Кощій, - підтвердив чоловік.

Слава Богам!

- Знайшов нарешті! – зрадів я. - Кощій, ти чого? Я ж Доглядач! Опусти меч!

- Спершу ти, - суворо відповів солдат.

- Що спершу я?

- Спочатку ти опусти зброю, а найкраще поклади її на землю і відійди на пару кроків.

- Ах, ось ти про що? - здогадався, нарешті, я, розкрив руки, і стріла зникла, наче її й не було. – Це був просто вказівник душ. Я ж мусив знайти тебе в чужому тілі, а як інакше?

- Так? Постараюсь повірити, - Безсмертний знехотя опустив меч.

- Непогано виглядаєш, - видав я цілком виправданий комплімент. – А з тобою це хтось?

- Місцева.

Дівча?

- Нехай іде.

- Ульріє, прямуй до Нижнього Села, як я тобі казав, - Кощій спробував відчепити кулачки, що вп'ялися в його солдатську форму, але безрезультатно.

Дівчинка дивилася на те, що відбувалося, широко розкритими очима, але йти і не збиралася.

- Гаразд, - я махнув рукою безнадійно, і так уже засвітився в цьому світі, хоч і не повинен був цього робити. - Нетті де?

- Не знаю, - Кощій скрушно похитав головою. - Я бачив її востаннє ще до землетрусу, коли вона була в тілі цієї дівчинки. Хоча можу припустити, знаючи Нетті, що й до цього стихійного лиха саме вона приклала свою ручку.

- І матимеш рацію, Кощію. Я зустрів її після землетрусу в тілі чоловіка. Вона вискочила на білому величезному коті з підземелля, заваливши все за своєю спиною, звідси й скромний локальний землетрус. Саме зараз Аллія з'явилася з небуття, отже, Нетті виконала своє призначення і врятувала цей світ!

- І де ж вона?

- А ось це інше питання, - похитав я головою. - Сам зрозуміти нічого не можу. Кіт зник одразу ж, а Нетті була вже майже поряд, як раптом я зрозумів, що її вже в цьому тілі немає. Чоловік, у якому мешкав її дух, раптом став озиратися, з жахом дивлячись на оточуючих, впав на коліна, просив не вбивати його, мовляв, він ні в чому не винен, послав його король Друан Третій, відправив сюди силоміць, а сам він нічого не пам'ятає.

- То це вельдонський чаклун! Зрозуміло, що він нічого не пам'ятає, якщо в його тілі господарювала Нетті! А білий кіт – це Сніговий Барс. Значить правда, що вона зустрічалася уві сні з ним та Уроборосом! А я й не повірив… Отже, барс, якого вона постійно носила на пальці, виніс її… Передбачення рукона повільно, але вірно справджуються…

- Все це дуже цікаво, і я із задоволенням послухаю про ваші пригоди, але після. Тепер потрібно знайти Нетті. Де вона може бути, Кощію? Ти був з нею в цьому світі досить довго і мусиш краще орієнтуватися в ситуації.

- Та де завгодно! У тілі мурашки чи комара! Нас без кінця переносило в тіла зовсім різних істот.

- Ні, Кощію. Це інше. Я знаю, що на Аллії її зараз немає.

- Звідки?

- Та все цей самий покажчик душ, - я знову вивудив із простору визначальний апарат зі стрілою, який Безсмертний сприйняв спочатку за зброю. - Дивись, зараз він налаштований на тебе. Я можу повертати стрілу у різні боки, вона все одно вказує, де ти перебуваєш. А тепер я налаштовую апарат на Нетті…

Стріла закрутилася то в один, то в інший бік, не зупиняючись ні на мить і не фіксуючи жодного напрямку.

- Бачиш, що діється?

- І що це значить? Мені це починає не подобатися.

- Мені це подобається ще менше. Це означає, що Нетті в цьому світі немає!

- Але ж цього не може бути! – вигукнув Кощій.

- Проте це так. Думай, Безсмертний, думай!

- А якщо вона повернулася на острів Буаян, у своє тіло?

– Це принципово неможливо.

- Чому неможливо? – насупив брови Кощій.

- На острів немає доріг, і жодна людина, а тим більше дух, потрапити на нього без мого дозволу не може!

- І ми з Нетті, мабуть, не добиралися до нього своїми власними ногами? – зі знущанням у голосі мовив мій уїдливий співрозмовник. (Згадані події відбувалися у першому романі трилогії).