Глава 69. Кощій та Ульрія.

- Мала, ти коли-небудь чула про Нижнє Село? – запитав я дівчинку.

- Так. Тільки не називай мене малою!

- І знаєш, де ця місцина?

- Знайду, як треба. А що?

- От і добре! – зрадів я. - Тоді зараз ти прямим ходом вирушаєш у це село, знаходиш там самотню добру жінку, яку звуть Матильдою, і повідомляєш їй радісну звістку, що ти її дочка!

- Що за нісенітниця?

- Це не нісенітниця. У тітки немає дітей і вона якось купила у місцевої чаклунки квіткову ельфею.

- Та ну! - ахнула дівчинка, яка ніколи, напевно, ельфів не зустрічала.

- Так. Тільки невдовзі ельфею викрали і, я тобі точно скажу, вона більше ніколи не повернеться.

- Вона загинула? – в очах маленької злодійки заблищали сльози.

- Та ні, просто вдало вийшла заміж за ельфа-принца.

Сльози у дівчинки відразу висохли, а очі заблищали:

– І я хочу за принца!

- Підрости спочатку, мала.

- От всі так кажуть, - зло вдарила по стовбуру березки Ульрія.

- Займеш місце зниклої ельфеї, може, теж пощастить, - поспішив я заспокоїти дівчинку.

- А як?

- Прийдеш до Матильди і скажеш, що ти – її кохана Дюймовочка, лише трохи виросла. Складеш якусь душещипальну історію. Думаєш, багато потрібно, щоб переконати жінку, що ти її зникла дитина, якщо вона сама пристрасно прагне її знайти?

- Ну-у-у…

- Та вона тебе на руках носитиме, порошинки здуватиме. Адже ти – мрія всього її життя.

– На руках вже не треба, я не маленька.

- Так це я образно так висловився. Просто вона буде щаслива знайти дочку, а ти – матір. Зрозуміла?

- Спробуємо, - серйозно відповіла Ульрія.

Так, можна сказати, дівчинку влаштував. Якщо, звичайно, вона витримає надмірну опіку новоявленої матусі.

- Тільки не кради більше. Домовились?

- Якщо все вдасться із сім'єю, то спробую пожити, як усі чесні люди, – запевнила мене мала.

Раптом земля затремтіла, і дівчинка впала прямо в мої обійми. Глухий підземний гул і ще кілька поштовхів переконали мене в тому, що це справжнісінький землетрус. Дивно-дивно. Добре, що ми на відкритому просторі, боятися нема чого.

Ще кілька разів тремтіння пробігло по тілу планети. Хотів би знати причину.

- Що це? - Ульрія тремтіла, вчепившись у мене, як кліщ.

- Звичайний землетрус. Що, не чула про таке явище природи?

Вона заперечливо похитала головою.

- Це не кінець світу? А то дехто говорив...

- Хочеться вірити, що ні. Дивись, ось уже все затихає, - постарався заспокоїти дівчинку.

Грунт, справді, перестав спливати з-під ніг, і я трохи заспокоївся. Думаю, якби це був справжній кінець світу, то ми вже про нього не розмовляли б.

Ульрія теж потроху приходила до тями. Бідолаха, зовсім залякана. Треба їй допомогти, хоч якнайдалі від ворожого табору відвести.

- Ну що ж, пішли, проведу трохи.

Все одно Нетті не чути, та й я щось ні в кого не переселяюся. Ой, якщо я раптом покину тіло купця, адже він теж нічого пам'ятати не буде, і Ульрія злякається.

- Слухай, мала.

- Я ж просила!

- Та гаразд, гаразд. Просто хочу повідомити, я не той, кого ти бачиш перед собою.

- Як це?

- Я займаю зараз тіло купця Уррітона із Ртона, але будь-якої миті можу покинути його, і тоді він не буде нічого пам'ятати точно так, як і ти, і не зрозуміє, що з ним трапилося, і як він тут опинився.

- А-а-а…

- То ти тоді не кидай його. Адже сама розумієш, як йому буде важко. Заспокой, поясни, як зможеш. Нехай не думає, що збожеволів. Загалом, візьми на поруки.

- Добре, - кивнула дівчинка.

- І передаси купцеві, що головний священнослужитель на нього ох який сердитий. Нехай скаже йому... Нехай скаже йому... Запам'ятай і передай дослівно: «Дівчинка загинула, я ледве сам врятувався, повернути державу ми не змогли». Запам'ятала?

- Ага, пам'ять у мене хороша. Тільки ти краще нікуди не йди, - прохально подивилася на мене Ульрія.

- Та якби це від мене залежало, мала.

- Я не мала!..

Дівчинка раптом застигла з відкритим ротом, дивлячись кудись за мою спину, і мені це дуже не сподобалося. Я повільно розвернувся, приготувавшись до всього, що завгодно. Але до цього я не був готовий.

Повільно проявлялися прямо у просторі великі смарагдові ворота. Хто б це не був, вони шукали саме мене, я певен. Але хто? Можливо, торритяни? У всякому разі, потрібно бути готовим до найгіршого варіанту.

- Іди! - відштовхнув я дівчинку.