Глава 68. Рятувальник малоліток.

Я – Кощій Безсмертний, і я не повинен витирати соплі усім жертвам Нетті!

Що вона залишила тіло цієї дівчинки-злодюжки, я зрозумів у ту ж секунду. Щойно Нетті показувала мені чаклуна, який увійшов до королівського намету. Щойно казала, що погодилася б навіть комаром стати, аби тільки підслухати, про що вони говорять. Щойно очі її метали блискавки, а рухи були різкі та впевнені. І раптом дівчинка знітилася, ніби навіть стала меншою на зріст, очі заметалися туди-сюди, руки затремтіли, судорожно стискаючи солдатську форму. Вона вже відкрила рота, щоб закричати, і мені довелось терміново закрити його долонею:

- Тссс… Маленька… - я притиснув дівчинку до себе, і поволік її повз солдатів, які вже починали поглядати на нас здивовано. - Ти тільки мовчи, я допоможу тобі вибратися звідси.

Нетті поблизу не видно, інакше я зрозумів би, в кого вона переселилася цього разу. Може, й справді, у комара? Хто її знає. Загалом, поки вона знайдеться, я хоч виведу дівчинку з табору. Не винна вона, що її тіло використовували, хоч і з благородною метою порятунку світу.

- Мовчатимеш? – схилився я до вуха малої.

Вона кивнула, і я відпустив її рота.

- Як звати хоч тебе?

– Ульрія. А ти хто?

- Я – Кощій Безсмертний. Знаю, це тобі ні про що не говорить. Це не важливо. Просто повір, що я друг, і хочу тебе врятувати.

- А як я тут опинилася? Нічого не пам'ятаю.

- Ти, мала, взяла участь у важливій справі для усієї Алії, і повинна бути горда цим. І не здумай тут щось вкрасти, бо потрапиш під трибунал - і я допомогти не зможу, - попередив я, перехопивши її промовистий погляд, спрямований на командира із золотим ланцюгом на грудях, що проходив повз нас.

- А ти звідки знаєш?.. - зніяковіла Ульрія.

- Та вже довелося чимало дізнатися про твої таланти.

- Я здогадалася! – радісно скрикнула дівчинка. - Мене зачарували, щоб я вкрала щось дороге?

- Можеш вважати так, - погодився я, все одно я краще їй не поясню.

– Зрозуміло. А що саме?

- А ось цього ти ніколи не дізнаєшся. Це справа державної ваги.

- А-а-а… - розчаровано промимрила вона.

- Ти маєш рідню?

- Ні, - похитала головою Ульрія.

- А де ж ти живеш?

- В Раю.

- Де-де? – здивувався я.

- Злодійський Рай, так називаються Гриківські нетрі. Там багато… таких.

- Далеко це звідси. А ти сама хочеш повернутися до цього Раю?

– А які варіанти? - по-діловому запитала маленька злодійка.

- Варіанти? От були б гроші, допоміг би тобі. Та як на зло - ні копійки.

- Дивний ти, - хмикнуло дівчисько. - Допомагати збираєшся, а грошей нема.

- Так вийшло. Гаразд, я ще подумаю, як тобі допомогти. Тільки ти, давай, красти зав'язуй, бо погано скінчиш.

- А жити чим, дядечко? На панель я ще мала.

- Серйозна ти, малявко… Так, зараз через пости проходитимемо, дивись, нас не видай. Ти зараз – молодий солдатик.

Дівча пирснуло. Я насунув на неї шкіряний шолом.

– Куди? - пролунав стомлений голос охоронника.

- До вітру! - відповів я так, як відповідала Нетті, захоплюючи за собою маленького солдатика.

- Чого ви там усі пообпивалися, що все до вітру та до вітру? – невдоволено буркнув постовий. - Хоч би мені щось принесли.

- Принесемо, добре, - відповів я, віддаляючись у напрямку знайомого гайка.

Незабаром ми зникли за деревами, і Ульрія одразу скинула з себе неприємний шолом.

- Так, з табору ми вийшли. Тільки як ти подорожуватимеш у формі ворожого солдата, я гадки не маю.

- А де мій одяг?

- Забудь. На жаль, Нетті переодяглася десь у таборі, Той одяг тобі б підійшов. Але нічого не вдієш, я не знаю, де він. Мій тут, але він тобі не підійде. Хоча... Плащем огорнешся, щоб солдатської форми не видно було, а потім продаси, купиш собі щось простіше. А тоді й солдатську форму можеш продати. Скажеш, знайшла. Буде хоч на їжу.

Дівчинка пирхнула, у неї були інші уявлення про те, як здобувають харчі.

- А я сказав – не красти! Хочеш жити іншим, нормальним життям? В родині?

- Це неможливо, - підібгала губи Ульрія. - Мене злодійська гільдія не відпустить.

- А ти не повертайся до Грика!

- І де мені жити?

- Ну-у-у, припустимо, до столиці зараз не можна, вона в стані облоги. Але будь-яке інше місто – будь ласка!

- А чим я житиму?

- Так-так-так... Треба подумати... Щось крутиться в голові, і ніяк не можу схопити думку за хвіст... Так! Це воно!

– Що?

Мені згадалося, як я разом з торритянами спостерігав за пригодами Нетті в образі крихітної ельфеї, і в мене виникла ідея.