Глава 64. Вперед, на барикади!

- Ку-уди?! - Наздогнав мене грізний оклик постового.

- До вітру, - не обертаючись, ліниво кинула я.

Що, перед кожним звітувати, куди я зібралась йти, чи що? Не поспішаючи, дотягла ноги до березового гайка, де Кощій, не впізнавши мене в солдатській формі, мало не огрів сухим суком. Він вже замахнувся з усієї дурі, але раптом побачив мою усміхнену фізіономію і... впустив гілляку собі на ногу, голосно згадавши всіх своїх предків до сьомого коліна.

- Нетті! Ти? Попереджати хоч треба! Я ж тебе мало не прибив! - зашепотів він, стрибаючи на одній нозі.

- Такою плюгавою деревинкою? Навряд, - із сумнівом подивилась я на уламки, що валялися біля його ніг.

- Все одно, боляче.

- До весілля заживе, - заспокоїла я його, кидаючи одяг: - Тримай! Твій розмір.

Кощій, крекчучи, переодягся, і я зрозуміла, що розмір не зовсім його. Гудзики на грудях ледве трималися, щоб не вирватися з м'ясом при найменшому русі, а рукави та халоші були закороткі.

- Нетті! От навіщо так підло мститися?

- Та я не хотіла… Чесно, не хотіла. Не вмію я на око вибирати одяг! Зате чоботи, ось, тютелька в тютельку. Одягай. Ось! І не видно стало, що штани короткі.

Безсмертний із сумнівом оглядав свій новий прикид.

- Тепер ти в армії! – пошепки заспівала я. - То що? Ходімо?

- Так й підемо? Чи не ховаючись? А як нас помітять?

- І нехай помічають! Ми тепер солдати їхньої армії!

І ми тим самим шляхом почимчикували до табору.

- Звідки? – почувся голос того ж постового.

- До вітру ходили, - відповіла я, знизавши плечима.

У таборі було спокійно. Хтось убивав час, граючи в азартні ігри на ще не завойовані трофеї. Хто весело розповідав анекдоти, зібравши навколо себе нудьгуючу компанію, хтось просто курив, сумуючи за домом. На нас ніхто не звертав уваги. Ідуть собі два недолугі солдати - і хай собі йдуть. А я впевнено сунула у бік, де знаходився королівський намет. І навіть не звалила нічого дорогою, і не збила нікого з ніг, і навіть нічого не потягли цупкі рученята дівчинки-крадійки (щоправда, нічого цікавого на шляху просто не зустрілося).

А ось і потрібне місце! Біля входу четвірка охоронників, вишколені, груди вперед, очі – на всі боки, зброя – короткі списи – напоготові. Сек'юреті такі собі. Ззаду і з обох боків намету ходять туди-сюди прості солдати. Просто так не підійти.

Ми стали віддалік, так, щоб було видно вхід до королівського намету, і, водночас, не привертати зайвої уваги.

- І які подальші плани великої рятівниці світів? – поцікавився Безсмертний.

- У мене колись були плани?

- А хіба не час навчитися підходити до справи, за яку берешся, більш відповідально!

- Та я серйозна, як ніколи!

- Взагалі-то я помітив, вкрай серйозна, що зовсім для тебе не характерно. Просто не впізнаю я старої Нетті.

- Знаєш, Кощій, мені зараз не до жартів. Повір, небезпека літає у повітрі. Я це відчуваю.

- Що саме?

– Це не на фізичному плані. Світ ніби тремтить в очікуванні загибелі, наче величезна тварина під прицілом браконьєра.

- Дивні асоціації...

- Я думаю, хтось добирається, чи вже дістався до кнопки. Все може закінчитися будь-якої секунди.

- Можливо, ти й маєш рацію, - насупився Кощій. - Іноді в тебе бувають проблиски інтуїції.

- Дивись! – я тицьнула його під бік ліктем. – Тільки так, щоби охорона не помітила. Це мій старий знайомий, шпигун на службі його величності, Шон Гудкеррі, прошу не любити і не шанувати. Це йому продав бездомний хлопчик горезвісну кнопку. Щоправда, поки він тут, у нас, гадаю, ще є час.

Шпигун зайшов до королівського намету.

- Може, нам спробувати пробратися до обложеного міста? Звідти ти вже дорогу знайшла б, як я розумію.

- Тс-с-с... Ах, Кощій, як би я хотіла зараз почути, про що розмовляє Шон із королем! Це, напевно, пов'язано з кнопкою. Я б навіть комаром погодилась стати, аби потрапити туди…

- А можливо…

Я не знаю, що там ще хотів запропонувати Безсмертний, але вперше в цьому світі переселення моєї душі відбулося згідно, хай не моїй волі, але моєму бажанню. Я раптом відчула страшну слабкість, занудило, запаморочилось в голові, наче з перепою. Почуття було таке, ніби втрачаю свідомість, падаю в прірву, а довкола все миготить темними та світлими плямами. Я навіть не відразу зрозуміла, що залишаю тіло маленької злодійки, і, мабуть, назавжди.

Збоку побачила я дівчинку, що злякано озиралася, не розуміючи, яким вітром її сюди занесло. Нічого з такими талантами не пропаде. Та й Кощій, сподіваюсь, докумекає, що сталося, і не покине дитину, допоможе вибратися з ворожого табору. Прощальним поглядом ковзнула я по обличчю Безсмертного, точніше по обличчю купця, в якого він вселився. А я вже почала до цього образу звикати. Але, швидше за все, і його я бачу востаннє. Перенесеться невідомо в кого, шукай тоді… А мені зараз так потрібна його допомога! Адже безпомилково відчуваю, що настають вирішальні хвилини. От би він переселився, як і я, у комара. Полетіли б удвох. Так ні. Я ледь ухилилася від його руки, якою він відмахнувся від мене, бо підлетіла надто близько. Добре, хоч не прибив.