Глава 62. На порозі Ділонії.

Ранок порадував гарною погодою. Сонце встало вмите нічним дощем, яскраве й радісне. Повітря було свіже і прозоре. Про вчорашню грозу нагадували лише  калюжі та бризки, що зривалися з дерев.

Нас розбудив Нокі, ніжно потягуючи зубами за одяг, і показуючи всім своїм виглядом, що час нам, час.

- Як спалося, Кощію? - зіщулилася я від ранкової прохолоди.

Все-таки за ніч я зігрілася в обіймах чоловіка, і тепер дуже неприємно було опинитися на вітрі, нехай навіть і закутавшись у плащ.

– Нормально, а що?

- Нічого не снилося?

- Не пам'ятаю я…

- А я ось вночі зустрічалася з Уроборосом та Сніговим Барсом! - простягла я Кощієві руку з кільцями.

- Та ти і вдень з ними не розлучаєшся.

- Ти не зрозумів, Кощію, я потрапила уві сні на пустельний берег океану, і там були змій та білий барс, мої, живі! Я з ними розмовляла!

- Звичайний сон, - прокоментував Безсмертний, ліниво розминаючи кінцівки, що затекли за ніч. – Уві сні можна і зі стовпом розмовляти.

- А якщо я дійсно бачилася з їх втіленням в іншому світі? Що, як вони, дійсно, живі, справжні? Адже Уроборос вже допоміг мені врятувати цілий світ!

- Так, як предмет сили. Як символ. Як артефакт. А не живий змій.

- А ось і живий! - Я образилась за своїх друзів і ніжно погладила срібні каблучки. – І Сніговий Барс – живий! М'який та пухнастий! Добрий і розуміючий! Не те, що ти!

- Ну, чого ти сердишся, маленька?

- І я – не маленька! Зрозумів!

- Зрозумів, маленька.

- Не смій так більше мене називати!

- Добре, маленька!

Довів. Я кинулася бити Кощія кулаками, а він, сміючись, прикривав руками найдорожчі місця.

Гріннок невдоволено пирхнув, нагадуючи, що час не чекає, і довелось завершити нашу маленьку баталію. Зате трохи зігрілася.

Шлунок, що залишився без вечері, так само, як і без сніданку, обурено бурчав, нагадуючи про себе. Та пам'ятаю я, друже, тільки де ж серед лісу напровесні здобути їжу? Доведеться потерпіти, хоч це й суперечить моєму дбайливому щодо власного шлунку характеру.

Ми знову забралися на гріннока, і дерева замиготіли, немов їхали ми швидким поїздом. Так само промайнули неясними тінями кілька сіл і пара містечок, що зустрілися на нашому шляху. Як я прикинула, відстань, яку ми на звичайних конях подолали б за пару днів, Нокі покрив за півгодини.

Він зупинився на пагорбі, запитливо озираючись: чи їхати далі? Перед нами відкривався шикарний краєвид на столицю. Хоч карту малюй. Дилонія, огороджена високою фортечною стіною, була добре захищена. У бійницях по всьому периметру виднілись бойові луки, тому ворог розташувався довкола на відстані, що трохи перевищує політ середньостатистичної стріли. Фортефікаційна стіна, складена з масивних валунів майже в стилі сучасних європарканів багатіїв, надійно закривала місто з трьох сторін. З четвертої до столиці спускалися скелясті хребти, де й знаходилось трикляте підземелля з кнопкою, що могла перетворити увесь цей світ у ніщо. Гряда була розташована так, що ні з якого боку підступитися до підземелля було неможливо. Скелі просто неприступні. Отже, дістатися до кнопки вороги могли тільки захопивши місто. А місто на те, що готується до здачі, не схоже. Отже, поки що можна не поспішати і не надто турбуватися. Тільки чому мені так на душі неспокійно?

Я ще раз уважно оглянула армію, що тримала в облозі столицю. Тут теж особливого передбійового ажіотажу не відчувалося. Лізти під стріли нікому не хотілося, а облога могла тривати ще дуже і дуже довго, якщо в місті достатньо запасів їжі та води. Тому столицю просто обступили надійним півкільцем, що сягало неприступних скель, і зрідка пострілювали, щоб нагадати, що вони ще тут. А так солдати поки що вбивали лише час, дефілюючи від намету до намету, готували обіди на вогнищах, курили люльки, збираючись купками, стругали стріли. Один із наметів виділявся розмірами і багатим оздобленням. Припускаю, що у військових діях взяв участь сам король Вельдона Друан Третій. Це й не дивно. Треба ж бути ближче до можливості захопити владу над усією Алією, бо раптом комусь іншому захочеться відхопити солодкого пирога. Поруч знаходився намет простіший, але він теж виділявся серед простих, солдатських. Певна, що там влаштувався мій старий знайомий, чаклун-шпигун Шон Гудкеррі. Куди ж без нього?

За межами ворожого табору було встановлено сторожові пости. Розумно, якби зараз інші міста зібралися та вдарили з тилів, несолодко довелося б тим, хто розв'язав війну. Тільки я, подорожуючи Дилонією, зрозуміла, що тут кожен думає лише про себе, сподіваючись, що до них війна не дістане. Так що, спить спокійно, доблесні загарбники, ніхто вас не чіпатиме. Не той випадок.

Я примітила невеликий гайок коло підніжжя пагорба і попросила гріннока непомітно доставити нас туди. Там ми й розпрощалися з найшвидшим на Алії звіром, ніжним та лагідним Нокі.

- Повертайся до графа, друже, - прошепотіла я йому на вушко. - Здається мені, що ти йому скоро знадобишся. Та передавай перевертню полум'яний привіт від Нетті.

Гріннок цьомнув мене м’якими губами у щоку, кивнув Кощієві і… Через мить на місці, де він щойно стояв, лише курява залишилася.