Глава 61. Сон – не сон.

Здавалося, я щойно притискалась усім тілом до мокрого Кощія, намагаючись зігрітися, і вже стою на сонячному узбережжі океану. І відчувається у всьому нескінченність. Нескінченність водних просторів, що ліниво перекочують по лінії прибою черепашки та камінчики. Нескінченність блискучого у сонячних променях прозорого неба. Нескінченність простору, що включає і теплий пісочний пляж, і острівці зелені вдалині, і верхівки гір майже на горизонті. І нескінченність часу, тут воно, начебто, і не рухається, а просто завмерло, застигло, відпочиває від свого безперервного бігу, адже теж відпустка йому потрібна... Навіть не уявляла, що таке, в принципі, можливо. А ще мені, якій завжди то занадто жарко, то занадто холодно, було зараз нормально!

Хіба це нормально, коли тобі нормально? - пограла я словами. Навіть дивна думка залізла в голову і свербить собі: я хоч жива? Що це за місце таке дивне?

Ще дивнішим виявилося, що на узбережжі я не одна. А спочатку мені здалося, що більше нікого немає. Як я могла одразу не помітити? Майже біля самої кромки води загоряли на пісочку дві живі істоти. Величезний змій згорнувся кільцями, утворюючи спіраль. А поруч лежав справжній сніжний барс, великий гарний кіт, що витончено витягнув лапи і злегка помахував кінчиком хвоста.

- Вона прийшла, - прошипів змій.

- Нарешті, - нявкнув у відповідь барс.

І мене здивувало, якими знайомими були їхні риси, ніби я знала їх уже багато років. Дивно-дивно…

- Підходь, не соромся, - повернув голову в мій бік величезний кіт, білий, наче сніг, що тільки випав, лише з рідкими чорними плямами, що благородно відтіняли його царську шкуру.

- Давно чекаємо, - продовжив думку змій.

- Та вже скільки знайомі, а побачитись в реалі ось тільки довелося, - лизнув барс свою лапу.

Давно знайомі? В реалі?

- Це реальність? – обвела я рукою навколишній простір.

– Наша реальність, – уточнив змій. – А ваші світи – ілюзорність, і Алія, і навіть твоя Земля.

- Земля – ілюзія?

– Для нас, – уточнив барс. – А для вас – реальність.

- Хоча іноді доводиться і нам заглядати у вашу ілюзію, щоби підправити. Ох, довелось мені попихтіти!.. - хитро примружився, дивлячись на мене, змій. – Щоправда, ілюзію врятували, за що усі жителі Карритуму вдячні славнозвісній Нетті та її скромному другу.

Це була явна згадка про мою минулу подорож, коли за допомогою каблучки у вигляді змія мені вдалось зупинити кінець світу у Карритумі. І тільки тут дійшло, кого довелося зустріти на березі океану! Уроборос та Сніговий Барс! Мої чарівні кільця! Так ось ви які!

- Зрештою, здогадалася, - посміхнулись тварини, чи ким їх тепер вважати?

- Здогадалася? Та як я могла подумати, що ви такі… живі? Що маєте свій світ?

- Мррр, мррр, - згідно бурчав кіт.

- А я як до вас потрапила?

- Це сон. Ти не змогла б перенестися в наш реал у своєму тілі. Тому для тебе все, що ти бачиш зараз – сон, - охоче пояснив змій.

- Але це реальність, - потягнувся барс. – Сон там, у вас.

- Так все відразу стало зрозуміло, - розчаровано протягнула я. – А що я тут роблю?

- Запитай у себе, - запропонував Уроборос. - Якщо ти опинилась в реалі, то це тобі потрібно. - Щось підштовхнуло тебе, якесь сильне почуття чи бажання? Думай сама. Чого б ти хотіла зараз найбільше? – потерся лобом об мою ногу Сніговий Барс.

- Я... Мені... - я задумливо почухала його за вухом. – Зараз я повинна врятувати Алію.

- Повинна – рятуй! – погодився змій.

- Але пророк-рукон сказав, що я, в такому разі, її і знищу!

- Потрібно - знищиш, - погодився Уроборос.

- Але ж я так не хочу! Що мені робити?

- Роби хоч щось! – порадив Сніговий Барс. – Головне – роби. Все, що ти робитимеш – правильно. І не сумнівайся! Майбутнє покаже.

– А ви знаєте майбутнє?

– Майбутнього не існує. Для цієї конкретної ілюзії, - муркотнув білий красень.

- Це як?

- Так само, як і минулого, - заспокоїв мене змій. – Тому роби все, що вважаєш за потрібне.

- Це все, що ви можете сказати?

– Це все, що ми хочемо тобі сказати, – Уроборос знову звернувся у кільце. - Тобі час повертатися.

- Але ми завжди будемо поряд, - додав ласкаво Сніговий Барс. – Ми завжди з тобою.

– І ми завжди на цьому березі. Тож заходь, коли захочеш, Нетті. Будемо раді, - посміхнувся на весь рот змій.

І знову стало холодно. Таємниче узбережжя розтануло, як… як звичайний сон, перетворившись на шматки туману, а я спробувала зрозуміти, що ж це таке було. Срібні кільця тьмяно поблискували на моїх пальцях в слабкому світлі ранку. Вже ранок? Отже, я сама не помітила, як задрімала, і все мені просто наснилося. Чи не просто? Може, я й справді, побувала в ЇХНІЙ реальності? Ой, як все непросто в наших світах…

Та-ак, Кощій ще спить, тож і мені прокидатися рано. Тим паче, якщо я досі не відпочивала, а блукала потойбічними світами. Чи поцьобічними? Все, хоч півгодинки ще, хоч двадцять хвилиночок... Я позіхнула і провалилася тепер уже в справжній сон, тільки без сновидінь.