Глава 47. Плач за коханою Нетті.

Чому? Чому все відбувається не так, як хотілося? Чому вона завжди робить все навпаки? Чому вона не слухає добрих порад? Чому вона така, моя Нетті?

І час вже звикнути до цих витівок, адже знаю її давним-давно. Потрібно було зрозуміти, що вона не змінилася і не зміниться. Можна було здогадатися, що вона повернеться рятувати цього хелебоуна. Не передбачив, не зрозумів, не встиг... Сам винен!

Але вона! Маленька і вразлива, в лапах цих кровожерливих чудовиськ, цих нежитей, що пожирають живу плоть! Їхні звірині пазурі рвуть її ніжну шкіру, їхні хижі зуби впиваються у її беззахисне тіло... Та я збожеволію, малюючи собі ці страшні картини! Потрібно взяти себе в руки, бо інакше я не зможу їй допомогти. Якщо ще не пізно... Вона зараз одна і так потребує захисту, їй так зараз потрібна тверда чоловіча рука, широке чоловіче плече, вона зараз одна серед зграї голодних аштарів, чиї очі залиті жадобою крові і ненавистю до всього живого... О-о-о!

Я зробив все, що міг. Я зробив все, що міг би зробити. Я не чекав ні секунди, коли крилате чудовисько забрало мою Нетті. Я підняв народ,

Я сказав, що аштари забрали дружину і доньку бургомістра, інакше ніхто не дозволив би мені взяти з конюшень коней, я зібрав загін, я дістав зброю. Гаррака веде мене зараз тільки їй відомою стежкою за місто, туди, де збираються ночами на свої бенкети аштари. У неї прекрасний нюх, вона йде впевнено та швидко, наші коні ледве наздоганяють її. Я зробив все, що міг. Але я не можу зупинити час. Цокіт копит, дерева, що тільки й мигтять по бокам, самотній місяць у розривах хмар. Добре, що  гроза минула. Великий червоний місяць кидає на світ химерні довгі тіні, але дозволяє рухатись набагато швидше, ніж у темряві, що іноді переривається спалахами блискавок, після яких ніч стає ще темнішою. Місяць виблискує серед уривків хмар, і нудний дощ мрячить, наче немає більше у світі жодних проблем.

Ми поспішаємо з усіх сил, коні видихаються, хриплять, але ми женемо їх,  підхльостуючи ударами батогів. Мене несе вперед мій біль, а решту – повідомлення про те, що за нами слідують усі звірі, що втекли із зоопарку бургомістра.

Ми поспішаємо з усіх сил, я вириваюся вперед, не шкодуючи коня, що вже вкрився піною. Але розумію, що все може бути закінчено вже давно… Минуло стільки часу, що… Скільки миттєвостей потрібно злісним мострам щоб вбити слабку беззахисну дівчину?

Ні, я не хочу думати про це! Я розумію, що немає жодного шансу, що Нетті досі жива. Жодного. Але стьобаю і стьобаю коня, що давно вибився з сил, рівняючись на чорну спину гарраки. А вона розумничка... Навіть не очікував... Адже могла піти, здобувши свободу, і не допомагати мені в пошуках моєї коханої... А без неї я не знайшов би навіть місця, де... Гр-р-р!!! Я вб'ю їх усіх, методично і нещадно, по одній, чого б мені це не вартувало! Я вб'ю всіх!

Ну навіщо вона повернулася за цим хелебоуном? Навіщо взагалі прийшла рятувати цей світ?! Хіба цей світ вартий її життя?! Чому вона не може жити, як усі?! Краще б вона сиділа вдома, у своєму рідному світі, і я ніколи б її більше не зустрів, але вона була б жива! Далеко від мене, ні звістки, ні знаку... Але в безпеці! Та краще б ми взагалі ніколи не зустрілися з нею! Ніколи! І вона не знала б, що існують інші світи і не лізла б зі своєю допомогою! Вийшла б заміж, виховувала дітей, пекла пироги в неділю. Хай би вела спокійне, нудне життя, але була б жива! І не знала б, що мешкає десь самотній Безсмертний Кощій, і була б просто щаслива... Нетті!

Дощ все підсилюється, і я вже не можу зрозуміти, чи то дощові краплі котяться по обличчю чи ще щось…

Мої думки обірвалися, як надто натягнута тятива. Гаррака завмерла і, махнувши лапою, веліла зупинитися і мовчати. Я спішився і озирнувся. Інші відстали. Я наблизився до Гарраки, боячись побачити те, що бачить вона…