Глава 45. Аштари.

Аштари, точніше, аштарки, вже не приховували ні свого вигляду, ні своїх намірів. От пощастило ж бургомістру: мати таку родину! Цікаво, він знає? Чи сам такий? Та ні, не схожий, сіренький такий чоловік. А ці бестії пристосувалися, як господаря вдома немає, то гостей і запрошують на вечерю. На харчах заощаджують.

Кощій лапнув себе у пошуках зброї. На жаль. Ні меча-кладенця, ні навіть звичайного меча імідж купця не передбачав. І чим будемо захищатися? Може, дулю скрутити?

Аштарки, продовжуючи посміхатися на всі зуби, зважаючи на кутні, пішли в наступ: Хелена - на Безсмертного, Нонель - на мене. Щоб нікому не було прикро. Моя рука намацала довгий кинджал з прикрашеною філігранню рукояткою, який стягла на базарі, щоб зрізати повід і вкрасти віслюка, і кинула його Кощію:

- Лови!

Він тут чоловік, ось хай і віддувається. А сама пірнула під ліжко. Виринула з іншого боку, побачила, як Безсмертний відбивається від бажаючої ​​свіженького м'ясця самки, і кинулась навтьоки від Нонель, що наздоганяла мене. Я думала, він вмить упорається з нападниками, і ми залишимо поле бою, як герої. Але не так сталося. Якщо удари і досягали мети, то рани затягувалися на очах, не випустивши і краплі крові (може вони безкровні?), і не завдавали аштарці ніяких незручностей. Вона тільки з більшою люттю кидалася на небажану лягти і розслабитися жертву. Краще б я кинджал не віддавала, бо залишилася беззбройною.

Я метнулася за ширму, перевернула на Нонель, що в спину дихала, баддю з уже холодною водою, викликавши феєрверк бризок і шалений вереск мокрої аштарки. Ой, треба робити ноги! Мені довелося закотитися під інше ліжко. Вискочивши з протилежного боку, я ледве відкрила важкий металевий засув. Нонель кинулася до мене, послизнулась на розлитій мильній воді і проїхала по кімнаті, вилетівши з криком у відчинені двері. Я з цікавістю прослухала, як вона торохтить сходами до самого низу, потім згадала, що треба б допомогти Кощію. І дуже навіть вчасно я обернулася, якраз побачила кинджал, що відлітає в дальній кут, і в протилежний - Безсмертного. Я в гарячці підняла над собою столик, який без посуду став цілком підйомним, і опустила на голову аштарки. БУМ!

Ніякого ефекту! Аштарка тільки почухала кігтистою лапою голову і, ласкаво посміхаючись на всі свої (скільки їх у неї?), ікла, рушила на мене. Я, не зводячи очей з тварі, на яку перетворилася Хелен, відступала до дверей. Кощій, хитаючи головою і хапаючись за стіни руками, намагався підвестися і кинутись захищати мене. Десь там, унизу, дзвеніли сходинки під вагою Нонель, що неслась назад. Секунди раптом здалися розмазаними, наче масло по бутерброду. Не думай про секунди зверхньо! І раптом світ знову набув своєї стрімкості. Хелен кинулась на мене. Я присіла. У двері з величезною швидкістю влетіла голодна Нонель, збила матір, і покотився по підлозі незрозумілий клубок з крил, пазурів, копит. Я вхопила Кощія за руку і потягла вниз сходами, геть, геть із цієї проклятої вежі, де «доброзичливі» аштарки жерли довірливих мандрівників.

На жаль, зовні вежа не замикалася навіть на клямку, тому було ясно, що далеко не піти. Бігти до будинку бургомістра, в самісіньке лігво? Безглуздо. До сусідів? Далеко. До флігеля для слуг? Ага, так нам слуги й допоможуть, і так видно було, які вони безмовні та залякані. Мабуть, знають, що у вежі відбувається недобре. І я побігла, тягнучи Безсмертного за руку, до зоопарку. Може, вдасться загубитись?

А оскільки знала я тут лише одну доріжку, то скоро опинилася біля вольєра з гарракою. Яскрава блискавка розрізала небо на дві половинки, і одразу ж загуркотів неймовірної сили грім. Усі мешканці звіринцю завивали на різні голоси. А на тлі на мить осяяного електричним розрядом простору я побачила два чорні силуети, що летіли у темному небі. Аштари! Не встигли ми сховатись. І куди тепер подітися?

І тут я почула нелюдський голос, але людські слова:

- Сьу-уди! До мене!

Гаррака?

Так, кудлата людиноподібна істота призовно махала нам простягнутою крізь грати лапою. А який у мене вибір? Я підскочила до вольєру. Дверцята, звісно, були зачинені, а на них красувалося дивне пристосування: металеве коло з виїмкою посередині. І як це відкривається?

- Палець! – вказала гарраки на коло. – Приклади людський палець!

Я тицьнула пальцем у дірочку в центрі – і дверцята відчинилися.

- Залізайте! Скорі-ише!

Мова самки була глуха і гортанна, вона вимовляла дивно усі звуки, але розібрати було можна.

Гарракі зачинила двері за нами і виставила загрозливо пазурі, плюс ощирила зуби. Аштарки різко загальмували перед вольєром і посідали, наче дві статуї потворності, роздумуючи, що робити далі. Лізти під гарячу руку величезної самки їм не хотілося, але й здобич залишати було шкода.

Принаймні трохи можна розслабитися. Цікаво, чому цей дикий напівзвір-напівлюдина вирішив нам допомогти?

- Грейа! - тицьнула гаррака себе в груди, представляючись. - А ти сьогодні йїла банани і йо-ого годувала! – вказала вона на Кощія.

Але як же?.. Я тоді була в тілі міцного лісника, а Безсмертний взагалі віслюком довговухим. Як вона могла здогадатися?

- Як ти впізнала нас? - запитала я. - Ми були в інших тілах!

- Грейа бачить сві-итло навколо і-истот, Грейї не важливо, на кого ви схожі-и. Усередині-и ви добрі-и. Ти ж хоті-ила, щоб Грейа не померла з голоду, правда?