Глава 43. Бабник.

За огорожею базару розсаджувалися по екіпажам щасливі покупці, вантажилися вози, всі поспішали повернутися додому, поки дрібний дощ не перетворився на зливу.

Ми трохи поштовхалися в натовпі. Ні своїх людей, ні своїх товарів, точніше, людей і товарів Уррітона, Кощій знайти не зміг. Його також ніхто не впізнав. Вільних екіпажів не було. Нам би зараз у якийсь готель, або, на крайній випадок, заїжджий двір, щоб не змокнути повністю та зігрітись. А до міста їхати не менше як двадцять хвилин. Скільки ж ми йтимемо пішки, га?

- А чого б ти зараз хотіла, Нетті? – поставив риторичне запитання Кощій.

- Я?.. Загалом мені було б цікаво подивитися звіринець бургомістра. Зводиш мене? - видала несподівано навіть для себе я.

- Тьху ти, божевільна, - сплюнув у серцях Безсмертний. - Не поведу ні за що. Робити нам нічого, чи що?

- А знаєш, мені шкода звірів, які нудьгують у вольєрах…

– І ти просто мрієш їх випустити! Я так одразу й зрозумів.

- Хіба це не благородне бажання? Не люблю, коли з тварин знущаються. Кожен має право на свободу!

- А тепер уяви, що ти випустила всю цю різномасту масу екзотичних тварин, з яких не менше половини хижаки, і вони розбрелися по нещасному, неочікуючому біди, місту. Ці роздерті тіла... Викрадені немовлята... Знекровлені трупи... Уявила?

- Гаразд, ти маєш рацію. Місто шкода.

- Ось і гарна дівчинка. Точніше, хлопчик.

Я пирхнула. Кощій поглянув з докором:

- Краще спрямуй свою невгамовну фантазію на те, як нам дістатися з найменшими втратами до сухого затишного місця.

- Ось якби ти купив мені гарне плаття, як я просила, то я давно б вже зупинила будь-яку з від'їжджаючих «тачок». Та мужики б ще й побилися між собою за право допомогти чарівній незнайомці!

- Нетті, тобі зараз тринадцять років, - нагадав Кощій.

- Чотирнадцять, - я знітилася.

- Так? Я не сказав би.

- Дякую за комплімент!

- А хіба це погано – молодо виглядати? – скорчив здивовану міну Безсмертний. – Я думав, будь-яка жінка мріє виглядати молодшою, ніж вона є… Ой-ой-ой! Ти знаєш, збоку не дуже гарно виглядає, коли пацан б'є дорослого дядька! А-ай! Користуєшся тим, що я тебе бити не буду! О-о-о! – він ледве ухилився, коли я спробувала потрапити коліном по найуразливішому місцю. - Якщо ти так поводитимешся, люди можуть про нас дуже погано подумати! Тоді треба було купувати блакитні плащі.

- Слухай, давай дізнаємося, може, десь поруч є заїжджий двір? Гей! - гукнула я стару, що проходила повз. - Підкажіть, як дістатися до найближчого заїжджого двору.

- Тільки в місті, - коротко кинула баба.

- А так, щоб прямо тут, поряд? Адже на базар купа купців приїжджає, невже тут ніде зупинитися?

- До темряви всі повернуться до Грика. За містом залишатись небезпечно. Люди стали пропадати. Кажуть, завелися на околицях аштари.

- А що це ще за звір? - здивувалася я. - Нічого подібного ніколи не чула.

- Не звір це, а нечисть із крилами. Начебто люди, тільки низ – звірячий, і жеруть усе живе… Чур мене, не проти ночі згадувати їх, - і стара, створивши в повітрі якийсь охоронний знак, покинула нас.

Коротше, все, що я зрозуміла з пояснення, це те, що потрібно добиратися до міста.

Я трохи заспокоїлася і вирушила в дорогу пішки, чого тут ловити? Все одно мокнемо під дощем. Кощій наздогнав мене і замуркотів якусь незнайому пісеньку, не знаючи, як продовжити розмову, щоб вона не переросла у бійку. А я теж задумалася над тим, що я зроблю з цим зухвальцем, коли ми залишимось у номері одні, і не треба буде брати до уваги, хто і що може подумати.

І раптом прямо біля нас пригальмувала карета. Красива така, біла, із золоченими ручками, тільки знизу забризкана відповідно до погоди. Пара білих коней нетерпляче постукувала копитами, візник ледве утримував їх.

З вікна виглянула симпатична блондинка, з накрученим понад усяку міру волоссям, років... двадцяти з хвостиком, і нетерпляче махнула рукою:

- Та залазьте ж, панове! Скільки на вас можна чекати?

Просити довго нас не треба було. Навіть якби в кареті їхали гарраки, я не проміняла б їхнє сумнівне суспільство на вуличну вогкість. Люди добрі підвезти хочуть? От і чудово! Нам би тільки до міста дістатись, там простіше буде.

Я плюхнулася на вільне сидіння поруч із Кощієм і побачила, що навпроти нас сидить не одна, а дві жінки. Друга була набагато молодша, гадаю, років шістнадцяти-сімнадцяти, не більше. Така ж накручена блондинка, як і старша, теж досить симпатична. Напевно, її сестра, бо схожа. Одягнені панночки були розкішно. Навіть мене здивувало, що в таких білих сукнях поперло їх на базар. Але вони, на відміну від карети, навіть не вимазались. Білі капелюшки та натуральні хутряні накидки доповнювали вбрання. Яскрава косметика була дещо зухвалою, але їм йшла. Коротше, пристойні тітки, як на мене, неповнолітнього хлопчика.

- Здрастуйте, дамочки! Моя вам повага! – розкланявся Кощій, сяючи очима. - Як люб'язно з вашого боку підвезти бідних промоклих мандрівників!