Глава 40. Кримінальний талант.

Це моя рука витягала з чужої кишені монети! Це я – та дівчинка, за якою щойно спостерігала з тіла серйозного лісника Нітара!

Кулачок розтиснувся, і монети зі стукотом повернулися на своє законне місце. А я поспішила загубитись у натовпі. Принагідно спробувала поколупатися у спогадах дівчинки. Але вона одразу ж закрилася, відчувши чужу присутність, наче молюск у своїй раковині. Ну і добре. Воно мені треба, знати, як тебе звуть, і звідки ти? Все одно тепер доведеться тобі йти моєю дорогою. Набагато важливіше зараз з'ясувати, де мій Кощій. Я озирнулась і побачила Нітара, що здивовано оглядався на всі боки. Так, бідоласі зараз важко зрозуміти, як він потрапив зі свого двору на галасливий базар. Отак і народжуються легенди.

Господиню маленького дівочого тіла я придавила, але її інстинкти виявилися настільки сильними, що я тільки те й робила, що обсмикувала свої руки, які постійно намагалися поцупити щось з прилавка або пірнути в чужу кишеню. Чомусь вони тяглися переважно до чоловіків. Хоча це зрозуміло. Жінки гроші де зберігають? Правильно, там, між двома своїми півсферами, куди полізти може лише молодий симпатичний Дон Жуан «з добрими намірами», а мені туди не можна. Ось і доводиться задовольнятися… Я знову лівою відсмикнула праву руку, яка вирішила погрітися у сусідській кишені. Стоп. Обхопила ліву правою, а праву – лівою. Красти я не буду. А ось використати кримінальний талант, що раптом з'явився, щоб повернути своє, чесно зароблене, дуже навіть варто. У Нітара в кишені мішечок із двома десятками срібних монет. Це моя плата, отримана від бургомістра, кровні, так би мовити, потом і кров'ю зароблені... Добровільно він їх якомусь дівчиську не поверне, отже, доведеться вилучити примусово.

Це виявилося дуже легко. А яке чисто фізичне задоволення одержало моє тіло, відчувши тягар грошей у руці! Щоправда, розкинувши своїми мізками, я сумлінно відрахувала п'ять монет і опустила в кишеню Нітара. Взяв він із дому п'ять срібників? Взяв. Повертаю під розрахунок. Кошик з куркою теж цілий. Хліб з глухарем пішли в його організм, так що я нічого не винна. Все чесно. А ось віслючка доведеться теж вилучити. Не твоє, дядечку! Я із задоволенням подивилася на його здивовану бородату фізіономію. Яке щастя, що все це «добро» вже не моє! Ура!

Тепер слід подумати, як звільнити Кощія. Нітар його навіть не помічає, він досі стоїть на одному місці і намагається збагнути, що таке відбувається в навколишньому світі. Може, у нього після моєї присутності амнезія сталася? А вдома дружина чекає, мучиться сумнівами, спантеличена дивною поведінкою рідного чоловіка. У найкращому разі вирішить, що завелась у нього у місті коханка. У гіршому, що плаче за ним психлікарня (цікаво, чи є тут такі заклади?)

Гаразд, настав час діяти. Поки що мені його ступор якраз на руку.

З куражем у грудях я спритно поцупила з найближчого прилавка гарний кинджал з трохи вигнутим лезом і прикрашеною філігранню рукояттю. Схилилась до віслюка і прошепотіла йому на вухо:

- Кощеїку, зараз я тебе врятую! Нічого не бійся, ні про що не турбуйся!

Непомітним рухом перерізала повід, який несвідомо стискав лісник, і повела віслюка, ніби все життя з ним ходила, прямо під носом Нітара. Та скільки ж він так стоятиме?

- Дядечку, - обернулася я до нього, - йшли б ви додому, дружина борошна чекає, пироги пектиме. Намисто їй купи (задля компенсації). Та малим солоденького не забудь!

Лісник здивовано дивився на мене, але я, не чекаючи відповіді, вже зникла з віслючком на повідку в галасливому, ні на кого уваги не звертаючому, натовпі.

- Ну що, Кощію, сподіваюсь, ти не голодний? Скільки смакот я тобі сьогодні згодувала. І абсолютно безкоштовно!

Віслюк пирхнув.

- І чого ти незадоволений? Ні, я, звичайно, розумію, а чим бути задоволеним, коли в тебе чотири копита, хвіст з мітелкою і такий непристойний вираз морди обличчя?

Фиркання у відповідь.

- Та й що можеш ти сказати мені, крім неблагозвучного і абсолютно неперекладного на людське «іа!», правда ж?

Я потягла сірого за вухо.

- Ти, Кощію, головне, не хвилюйся. Не щастить тобі останнім часом із тілами. Значить, невдачливий ти. Щоправда, я теж не раз була не людиною. Та я не винна, що тобі у віслюка довелось вселитися, і що цей представник віслючого виду не вивчив спільну мову, том не ображайся. Бо на ображених воду возять.

Осел видав гучне "Іа!"

- Ось-ось, воду возять. А я на тобі взагалі нічого навіть не вожу. Хоча могла б і сама зверху сісти, як на звичайного віслюка. Цінуй мою доброту!

- Іа!

- Ох, і набридло мені твоє іакання! Краще вже мовчи. Не привертай до мене зайвої уваги. Якщо не можеш нічим допомогти і нічого порадити, йди собі мовчки. Потім поговоримо. Коли перейдеш у якесь більш відповідне тіло. Я знайшла собі досить пристойне. Краще б, звичайно, трохи старшого віку, але зійде і підліткове. Згадаю, як сама малоліткою була. Прикольно так. Енергія всередині вирує, як вулкан. Так, а куди ми, власне, йдемо?

Я зупинилася і задумалась.

Куди б мені тепер податися? Візит до цирульника, на моє величезне щастя, скасовується. У мене тепер ніжна дівоча шкіра, щоправда, трохи обвітрена, зате ніякої рослинності. Маленькі спритні руки.

І ці маленькі спритні руки вже пірнули, не питаючи моєї думки, у внутрішню кишеню білого, розшитого золотими нитками, плаща.