Глава 36. Гриківський базар.

КОЩІЙ.

Коли у наш бік летіли стріли в лісі, я міг подумати, що це випадковість. Забрів у хащі ненароком мисливець, знахабнів настільки, щоб напасти на пару дорослих ведмедів. Гаразд, повіримо. Або вдамо, що повірили. Але коли на Нетті кинулось це незрозуміле чудовисько з щупальцями, яке гуляло по верхівках дерев, мої сумніви переросли у впевненість. Дуже погану впевненість. Це – торритяни. Вони не дадуть спокою моїй Нетті! Полювання розпочато, і моя мета – захистити від небезпек дівчину, за яку я відчуваю відповідальність, та й, водночас, допомогти їй врятувати Алію. Тільки як?! Чиєю дивною примхою я опиняюсь в тілах таких істот, що стаю абсолютно безсилим та безпорадним? Хто винен? Як допомогти тобі, Нетті?

НЕТТІ.

З орієнтуванням у мене виявилося нічогенько, хвилин через п'ятнадцять я таки вийшла (чи тепер маю казати на себе «вийшов»?) на дорогу, якою тягнувся ланцюжок селян, хто з товаром, майбутні продавці, а хто з порожніми сумками, потенційні покупці. Що я «з лісу вийшов», нікого особливо не хвилювало, тому я стала поруч із дядьком, що вів віслюка на поводі, і спробувала завести бесіду, щоб з'ясувати, куди мене занесло і чи надто я далеко від Ділонії. Щоправда, відкрито запитувати: «А де я перебуваю?» було б дивним, ще й мій супутник виявився досить хитрим та недовірливим типом.

- Чи не підкажете ви, шановний, чи ця дорога веде до базару, розташованого в... е-е-е. Забув назву, як же це місто?

- Ой, як закрутив... - обізвався чоловік. - Гриківський базар. Як можна забути? Гриківський тракт, яким ми йдемо. Тільки хіба ж у такому вигляді на люди виходять?

Я глянула на себе. Справді, після бігу лісами, повзання підземеллями, одяг Нітара, і без того непримітний, виглядав просто огидно. Плюс ще мокрі холоші після переходу через річку.

- Так… ось… розбійники напали… – спробувала виправдатись я.

- Що ж незрозумілого? Розбійники напали, у бруді викачали, курку подарували.

- Я…

- Що брешеш стріляному горобцю, га? – докірливо глянув на мене чоловік. - П'яний заснув під парканом, а з ранку у дружини курку із загородки свиснув і рвонув на базар, щоб на вторгувати копійчину та похмелитися.

Ось такий маю нині імідж. Нічого не вдієш, доведеться підіграти, щоб не викликати підозри.

- Здогадливий ти. Теж продавати віслюка зібрався?

- Угу. Гарний віслюк, та гроші потрібні, доки війна не докотилася, змотуватися треба з Дилонії.

– Війна?

- Що, зовсім самогон пам'ять відбив? Палений, мабуть, п'єш. Столицю обложили вельдонські війська, до гір рвуться. Бають люди, у горах захований якийсь важнецький артехвакт. І наші його шукають, знайти не можуть. А вороги знають, де шукати, тому й рвуться, – поспішив поділитись новиною селянин.

- Та ну?

- А то. Хто знайде - світом володітиме. Тільки нам все одно, хто, аби війна сюди не докотилася. Поки що у нас спокійно, а там хто знає.

- А чи далеко звідси до місця облоги?

- До Амварії, чи що? Далеко. То ти сам звідки?

- М-м-м... З головою щось. Назви не згадуються.

- Щось ти мені підозрілий. Чи не шпигун вельдонський? – примружився чоловік.

- І що б тут вельдонський шпигун робив? У вас тут є важливі стратегічні об'єкти? Чи йому надзвичайно важливо дізнатися про ціну на торішню пшеницю?

- Загалом так, - погодився господар віслюка. - Тільки все ж мені здається, що ти брешеш.

Тут нашу розмову перебила курка, що надривно застогнала. Я схилилася над кошиком і побачила закочені очі і відкритий дзьоб. Чого це з нею?

У цей час попереду почувся шум, який відволік мене від насущних курячих проблем. Мужичок, що йшов переді мною, не зміг втримати віслюка. Той рвався з приводу, лягався і оглушливе «Іа!» котилося трактом.

Я перевела очі на корзину. Надута курка раптом обм'якла і голосно закудахкала.

- Кощію? - витягла я птицю.

У кошику залишилося біле яйце. Прибуток. І це вже не Кощій, це точно. Цікаво, де його шукати?

І тут до мене дійшло! Віслюк! Ні з того, ні з сього скотинка, що мирно брела, раптом почала страйкувати, загородивши всю дорогу. Вже затор утворився, як на вулицях столиці вранці. Усі кричать, лаються. Бідолаха мужичок почервонів весь, намагаючись утримати своє господарство. Лупцює його... Лупцює мого Кощія? Я підскочила і вихопила хлист із його рук.

- Ти ш-ш-що?! - зашипів злобно той.

- Не бий тварину! Оскаженіла вона!

- А ти чого лізеш?…

- Допомогти хочу! Ветеринар я, тьху ти, лікар для звірів. При такій хворобі слово таємне знаю.

- Ну, спробуй, - кивнув чоловік, - якщо ти такий розумний.

Я підійшла до віслюка, поклала на його голову руку, зашепотіла на вухо, той одразу ж затих, притулився до мене, лоскочучи довгими вухами.

- От дякую! – широко розкрив руки його господар, намагаючись обійняти мене.

- Хворий твій осел, - відсторонилася я. - Жаль мені тебе, давай куплю його.